Розділ 6

Іванна

 — Просто я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи, пане Яворівський. Лишилось зовсім трохи. Завтра читатимете з насолодою, — не можу стримати іронію, це в мені говорить образа. Голови до нього не повертаю, втупилася в монітор і клацаю по клавіатурі в надії, що він піде собі далі. Але де там!

Різко підходить до мене ближче. Нахиляється та хапає мишку. …Дідько, занадто близько. Настільки, що я навіть поворухнутися боюсь, щоб ненароком його не зачепити. Безпорадно завмираю. Хоч би не чхнути.

Тицяє «зберегти» та «вимкнути комп’ютер».

— Закінчиш завтра з ранку. В моїй імперії понаднормове ґарування не вітається, — карбує слова в міліметрі від мого вуха. — Трудоголіком дозволено бути лише мені. Від сонних та втомлених помічниць толку мало.

— Від бадьорих та активних його теж нема, бо ви зі мною не розмовляєте і навмисно ігноруєте, — наважившись, трохи повертаю голову, аби кинути на нього свій красномовний погляд. Не завжди можна дорікати словами, можна й очима «розмовляти». Нехай знає, що мені його методи «покарання» не подобаються від слова зовсім.

Повітря навколо нас стає наелектризованим, важким, воно тріскоче та помітно вібрує. Ще трохи і почнуть сипатися іскри.

Знову червонію, бо його сірі очі дивляться мені в самісіньку душу і теж з багатозначним докором.

Цей момент тягнеться наче цілу вічність, наче ми в якомусь іншому вимірі, де час зупинився, де можна дихати через раз, дивитися, але не ворушитися. Бо дотики… заборонені під страхом ще більшої кари. Не уявляю, що він мені зробить, якщо я раптом торкнуся його руки? Можливо, в нього почнеться панічна атака або він перестане дихати?

— Якщо ти не помітила, то я розмовляю з тобою зараз! І я наполягаю, щоб ти йшла додому. Твій хлопець, напевно, хвилюється? Можливо, він навіть зараз стоїть під офісом, задравши голову. Видивляється тебе на дванадцятому поверсі, — штрикає мене відточеними сарказмом шпичками. — Ще не дзвонив? Чи його просто не існує? М-м-м?

— Ваша правда, щось я дійсно засиділася, — акуратно, в стані тотального збентеження, сповзаю з крісла, аби його не зачепити. Гордій перейшов на «ти»? З чого це раптом? Після шостої години офіціоз та субординація скасовуються чи як? Або його здогад, що я йому набрехала стерло ще якісь кордони?

Метушливо збираюся. Окуляри для роботи за компом, сумочка, ледь не випустила з рук телефон. Бо Гордій продовжує стояти в мене над душею, і це капець як нервує! А ще мене злить, що він це бачить! Певно, подумки потішається. Не дивлюсь на нього, не зараз, але чомусь упевнена, що в тих сірих очиськах повно знущальних іронічних бісиків. Хто б його ще ось так повеселив!

Іду до ліфта. Спина пряма, постава горда. Волосся, яке я зазвичай збираю в високий хвіст, колихається в такт з моїми кроками.

Може піти сходами? Бо бос теж милиться їхати ліфтом разом зі мною, а між нами зараз не дуже тепле дружнє поле.

От чому він знову мовчить?

На правах його ініціативної помічниці треба брати все в свої руки. Тим паче, що в мене задофіга питань.

— Гордію, я забула уточнити скільки часу триватиме мій випробувальний термін? — поки ліфт повзе на наш виклик, порушую цю невизначену паузу.

— Іванно, тобі подобається розмір зарплатні та вибір бонусів в моїй кампанії? Подобаються перспективи та сфера, в якій я працюю? Певно що ти в захваті. Тому ти так наполегливо намагалася потрапити в «Новілус» і однозначно шкодуватимеш, якщо втратиш цю крутезну можливість, — коли стулки ліфта відчинилися, Гордій пропускає мене вперед, заходить слідом і натискає кнопку. Ти диви, ми вміємо бути галантними?

Ти збираєшся продовжувати свою думку, бо щось я не зрозуміла відповіді на своє запитання?

Двері зачиняються, залишаючи нас удвох у тісному просторі. Якщо раніше в мене не спостерігалося ніякої клаустрофобії, то завдяки Яворівському вона точно з’явиться.

Такий молодий, гарний і така важка аура в людини.

Відчуваю його запах, легкий, свіжий, такий приємний, що хочеться вдихнути цей аромат якомога глибше.

Це він стоїть надто близько чи я?

— Коли ти погодишся вдати мою наречену перед моїми батьками — твій випробувальний термін завершиться тієї ж миті. І ти станеш частиною моєї імперії, не лише моєю особистою помічницею, а й людиною, яку я зможу назвати своїм другом, — незворушним тоном промовляє Гордій, коли ми благополучно спустилися на перший поверх.

— Твою ж наліво… Між іншим, це неподобство і справжнісінький шантаж! — вилітаю першою і обертаюсь, бо мені треба бачити очі цього нахабного тирана.

Недбала посмішка кривить його губи, чіпким поглядом намагається визначити стан мого обурення.

— Ні, це прохання та вигідна пропозиція, — вперто стоїть на своєму. — Тоді все ясно, пан Яворівський просити не вміє. Вам треба потренуватися і бажано з кимось іншим, бо мені вже хочеться вас тріснути. Байдуже, скільки разів я повторюватиму, що в мене є хлопець?

— То приводь його на вечірку. Подивимось, Іванно, на твої уподобання. Дозволю собі припустити, що він напрочуд яскрава особистість, — його посмішка стає зверхньою, роздратованою.

— Чудово потеревенили, — ледь стримую гарчання. — Вже не дочекаюся цієї клятої вечірки. Гарного вечора, босе!

Натомість Гордій мені просто киває, попрямувавши до підземного паркінгу. Мовчки! Не прощаючись! І чому мене це так бісить?!

Отже для нього це стало справою принципу. Здоровий глузд підказує мені погодитися, а от дівоча гордість вперто не бажає поступатися.