Розділ 5

Іванна

Мені так подобається спостерігати за тим, як люди починають посміхатися своєму телефону. Ніколи не знаєш, що там. Миле повідомлення? Зарплата прийшла? Фотка кота? Кілер написав, що завдання виконане? Не знаю, але я дуже рада за цих людей. Поки їду тролейбусом на роботу спостерігаю, черпаю натхнення, налаштовуюсь на робочий лад.

 Ранок понеділка зустрічає мене звичним офісним шумом, але в повітрі відчувається щось нове, щось таке, від чого в грудях починає ворочатися клубок занепокоєння.

Сиджу за своїм столом, намагаючись зосередитися на звіті, але думки постійно повертаються до нашої з Гордієм розмови. З того моменту, як я йому відмовила, він ніби води в рот набрав. Минуло вже кілька днів, а він так жодного разу до мене не заговорив. Передає вказівки через Олю, стирчить постійно в своєму кабінеті. Живе він там чи що? Нащо тоді йому особиста помічниця, якщо він мене принципово уникає? Почуваюся зайвою ногою. Дитячий садок якийсь. І не звільняє, і роботи толком нема.

Цікаво, як довго це триватиме? Я гадала він серйозна людина, голова корпорації, чоловік, який за доволі короткий термін досяг неможливого успіху, а виявляється йому подобається вмикати ображеного хлопчика.

Хоча… може це така собі гра? Мордує мене невизначеністю? Сподівається, що в мені прокинеться почуття провини або корисливість і я погоджуся на цей «додатковий заробіток»?

Раптом на екрані мого комп'ютера з'являється електронний лист від нашої сталевої секретарки, яка точно не вміє посміхатися. Це я вже з’ясувала. Жарти з анекдотами на неї не діють.

Тема: "Корпоративна вечірка".

Відкриваю: "Шановні співробітники! У зв'язку з успішним завершенням великого проекту, наш бос, Гордій Яворівський, вирішив влаштувати корпоративне свято! Запрошуємо вас прийти з вашими близькими та рідними цієї п’ятниці до залу "Оріон" на сьому вечора".

Вечірка? Тепер? Після нашої вкрай неприємної розмови, коли він перейшов межу? Моє серце раптом бере розгін, потім різко гальмує і знову скаче наче навіжене. Виникає відчуття, що це свято наш бос вигадав лише для того, щоб особисто побачити мого хлопця, якого я імпульсивно вигадала і вже про це шкодую. Заціпило вас, Гордію Івановичу. Бажаєте переконатися?

Проте, колеги посміхаються, радіють цій новині, обговорюють, що одягнуть, кого запросять з собою. Офіс гуде наче розбурханий вулик. А от я відчуваю, як мене поволі охоплює паніка. Вигадала хлопця, тепер його ж треба десь знайти. От тільки де? Дати об’яву? Дідько, ця вечірка ні в тин, ні в ворота.

Кепсько, що зараз в мене такий період життя, що мені нема з ким відверто поговорити, попліткувати, попросити поради, поплакатися в жилетку зрештою. Одну мою подругу занесло аж в Австралію, часові пояси геть не співпадають, толком по телефону не поговориш. А інша… Інша приревнувала до мене свого хлопця і дружбі прийшов кінець. Мамі деякі речі не розкажеш. Тож хоч бери та йди на сповідь до церкви.

Важко зітхнувши, натомість йду на офісну кухню, аби зробити собі кавусі. Тут рідко коли буває порожньо. Ось і зараз дівчина, що працює в PR-відділі, колотить собі чай. Марія, здається. Мила, чорнява, товариська.

— Привіт, Іванко, — каже вона, приязно усміхаючись. — Ти вже бачила про вечірку?

— Ага, крута новина. Відпочивати теж треба, — відповідаю, намагаючись триматися невимушено. — Але складається враження, що бос цим всіх конкретно здивував. Яворівський не часто влаштовує подібні несподіванки?

— Звісно, здивував, — підтверджує вона, переходячи на змовницький шепіт, — Гордій ніколи не робив такого раніше. Він зазвичай нічого не святкує, ані черговий успішний проект, ані Новий рік, ані свій День народження. Він просто працює, працює, працює як той робот без кнопки «вимкнути». Я навіть не знаю, чи є в нього друзі. Щоб він колись прийшов сюди на кухню сьорбнути кави та поспілкуватися з людьми? Боже збав! На щомісячних нарадах завжди дивиться на нас, як на порожнє місце і тут раптом вечірка! Мабуть, щось у лісі здохло.   

— Серйозно? То він справді відлюдник? Чутки таки не брешуть? — питаю теж пошепки і прислухаюся до кроків. Якщо нас почує його віддана секретарка, то певно викине нас обох у вікно. Поки летітимемо з дванадцятого поверху, встигнемо пошкодувати про своє бажання трохи перемити босові кістки.

А в кого ще мені питати, як не в колег?

— Ой не знаю чи відлюдник, але соціальний розлад у нашого боса на лице, — відповідає Марія, — Дівчини в нього нема і взагалі його ніхто ніколи не бачив з жінкою. А звідки їй взятися, коли він уникає дотиків? Певно так і холостякуватиме до кінця свого життя. …Шкода, такий завидний кавалер пропадає. Багатий, гарний. Вже стільки теорій бродить офісом із відділку у відділок чому він такий. Але правди ніхто не знає.

А от я чомусь переконана, що емоційна обмеженість та самотність дуже сильно обтяжують Гордія. Думаю, непросто йому бути білою вороною у власній імперії. Йому чудово відомо, що люди пліткують про нього та перешіптуються в нього за спиною. Певно, тому й сидить в своєму кабінеті, аби не бачити осуд чи насмішки. Люди злі. Починаю себе картати, що теж піддалася бажанню попліткувати. Більше так не робитиму.

Ввечері, коли офіс спорожнів, я продовжую стирчати за своїм столом, наче прикута, намагаючись завершити звіт. І не просто завершити аби здихатися, я хочу, аби він був ідеальним, щоб до жодної цифри чи букви не можна було приколупатися.

Чую, як хтось іде коридором, але не звертаю уваги.

— Загострення трудоголізму, Іванно? — лунає за моєю спиною втомлений голос Гордія. Нарешті він зі мною знову розмовляє!