Розділ 3

Іванна

Я тільки-но дійшла до свого столу, отримавши від його секретарки перші інструкції, відкрила ноут, зайшла в пошту, встигла зробити лише один глибокий вдих, як знову почула її голос.

— Іванно, бос хоче бачити вас. Покваптесь. Тут у нас бігають, а не плавають. Гордій Іванович не мусить чекати.

Ковтаю її недоброзичливість з кам’яним обличчям. Треба бігати? То може мені ролики видадуть? Що вже не так? Я ж іще нічого не встигла зробити, а йому заманулося мене викликати!

Долоні знову пітніють, в горлі шкребе від сухості. Явні ознаки стресу. Перший робочий день, це й не дивно. Відчуваю, як мене охоплює незвичне для мене панікерство, та я одразу беру себе в руки. Чого питається нервувати, це його робота – виносити мізки підлеглим та керувати процесом. Бос не повинен усім подобатися. Я звикну. Навіть коли на мене дивляться з такою холодною претензією, наче я заздалегідь не виправдала очікувань і він запросив мене лише для того, аби довести, що я пустушка.

Гордо розгорнувши плечі, впевнено крокую до дверей його кабінету. Гордій стоїть біля вікна. Та коли я увійшла, він повільно наблизився до стільця, на якому я нещодавно совалась та нервувала.

…А він високий. І тіло гарне, струнке як раз на мій смак. Тьху, що то знову за думки? То все стрес. Стрес на кожного діє по-своєму.

Ось тільки його обличчя... Не можу зрозуміти, що воно виражає. Це вже не та холодна іронія та маска крижаного короля, яку я бачила десять хвилин тому. Ні, зараз він якийсь… розгублений. Це дивно, враховуючи його репутацію незворушного генія.

— Іванно, сідайте, — каже, не дивлячись мені в очі, галантно підсовуючи стілець.

Ого, то ти вирішив стояти біля мене? Це ж небезпечно, раптом я до тебе торкнуся?

Підкоряюся, радіючи, що мої думки лише мої і він їх не чує. А ось моє серденько чомусь тріпоче та підскакує в передчутті чергової халепи, я завжди відчуваю їх заздалегідь. Певно він передумав, тож ніякого випробувального терміну не буде, відправить додому одразу.

— Не буду ходити манівцями, — починає Гордій після важкої, але дуже виразної паузи. — У мене є проблема, і я дуже сподіваюся, що ви здатні мені допомогти.

Киваю, затамувавши подих. О, то це вже інша справа. Чекаю, що він почне обговорювати зі мною деталі нового надскладного проекту, але його наступні слова мене неабияк дивують:

— Мої батьки... люди дуже традиційних поглядів. Вони хочуть, щоб я одружився і мріють про це надто… агресивно. Тиснуть на мене за будь-якої нагоди, і я більше не маю наміру терпіти цей батьківський терор. Готовий на все, аби вони дали мені спокій. Навіть на абсурдні вчинки.

Яворівський нарешті повертає голову, дозволяючи мені зазирнути йому в очі, і я бачу в них щось схоже на… Відчай? Якого біса він почав зі мною цю розмову?

— І? — мені важко говорити через дурні здогади. — Я... я не розумію, як це стосується саме мене?

— Бо я хочу, щоб ви, Іванно, стали моєю нареченою.

Витріщившись на нього, відчуваю, як кров відливає від мого обличчя, а губі починають ображено тремтіти. Гадала, Гордій Яворівський запропонує мені роботу, обравши мене з понад сотні кандидатів на цю посаду. А він... він пропонує мені зіграти в цю ідіотську гру? Оце вже ні, засранцю, це вже нікуди не годиться. Ти щойно втратив рештки моєї симпатії.

— Точніше, я хочу, аби ви зіграли роль моєї нареченої. Я готовий укласти з вами конфіденційну угоду. Ви отримаєте фінансову компенсацію, розмір якої ви навіть не можете собі уявити. Це буде тимчасово, лише до тих пір, поки мої батьки від мене не відчепляться. Звісно, я не буду вас торкатися, і ніхто не дізнається, що це... фікція.

Яворівський промовляє таким тоном, немовби пропонує мені купити каву, наче це щось цілком природне.

— Ви... ви серйозно? — я нарешті знаходжу, де в мене вмикається голос, але він звучить слабко, немов не мій, а позичений. — Ви пропонуєте мені зіграти роль? Хіба я схожа на актрису чи може на авантюристку? Це так… принизливо.

Звісно, в мені закипає праведне обурення. Та він, мабуть, очікував іншої реакції.

Моя гідність, моя гордість, все, чим я завжди пишалася, наче знецінене та обпльоване. Він не бачить в мені професіонала. Він бачить в мені лише ляльку... засіб, який може вирішити його «проблемку».

— Іванно, я добре розумію, що це може здаватися дивним, але... — Гордій нахиляється до мене, контролюючи дистанцію, та я все одно інстинктивно відсуваюся. — ...це єдиний для мене вихід. І це стане для вас чудовою можливістю заслужити мою довіру.

Ну тут я точно не зможу змовчати!

— Та не хочу я таких можливостей! — вигукую з обуренням. — Я не буду грати чи дурити ваших батьків. Я тут, щоби працювати. Щоб допомагати вам у вашому бізнесі та отримувати безцінний досвід. І я не збираюся... догоджати вашим примхам!

Він дивиться на мене наче я його зрадила і здивувала одночасно. Певно не звик до відмов. Сірі очі повільно темнішають. Образився? То я теж!

— Іванно, ви не розумієте...

— Ні, це ви не розумієте! — схоплююся зі стільця. — У мене є власне життя і власні принципи. У мене є хлопець зрештою. І я не збираюся йому зраджувати, навіть якщо це... фікція, — спересердя вигадую собі хлопця. Та, що не збиралася брехати. Але ж і ситуація стрьомна.