Розділ 2

Гордій

Прозорі двері зачинилися за нею з тихим зітханням, і тиша знову заповнила мій кабінет. Тиша, яку я безмежно ціную, але сьогодні вона здається надто дзвінкою.

Відкинувшись на спинку крісла, заплющую очі, намагаючись очистити розум від несподіваного візуального шуму, який лишила по собі ця дівчина.

Іванна. Чомусь її ім’я крутиться в голові, немов нав’язлива мелодія. Її блакитні очі дивилися на мене з такою відкритою, майже наївною впевненістю, що ми потоваришуємо. Її тонка долоня, що так легко і невимушено тяглася до мене для рукостискання досі в мене перед очима. Як і її розгубленість, коли я проігнорив цей жест.

Трясця, ця дівчина втілення усього того, що я навчився уникати! Відкритість, емоції, фізичний контакт. Я можу передбачити дії будь-кого в цьому офісі, але вона... вона однозначно непередбачувана. Немов сонячний промінь у моєму ідеально контрольованому, сірому світі. І як мені з нею працювати? Все ж таки треба було обирати на цю посаду якогось кмітливого хлопця, а не дівчину. Щось я дав маху, купившись на її дотепні коментарі під кожною моєю статтею.

Відчуваю, як всередині, десь за грудиною, поволі закипає роздратування. Скільки разів мені доведеться їй нагадати, що я не терплю дотиків, поки не привчу її до моєї «особливості»? Скільки разів вона дивитиметься на мене як на якогось емоційного каліку? Хоча я такий і є. Моя сім’я, колеги і навіть партнери, вони вже давно звикли до цієї «дивакуватості». Але Іванна не схожа на слухняну дівчинку. Розумна, але неслухняна. Видно по її очах, що всередині цієї білявки вирує непокора, допитливість та впертість.

Це мені в ній і сподобалося. Треба визнати. Але це чомусь так само і дратує. Точніше трохи лякає. Її амбіції, її внутрішній вогонь, жага до життя, яку я помітив, для мене здаються майже недосяжними. Може я просто їй заздрю, бо вона сповнена емоціями, на відміну від мене? …Безперечно.

Так, я досяг певного успіху, побудував цю імперію, заробив аж надто багато грошей. Та я зробив це тому, що був кращим, а не тому, що був сповнений вогню та драйву. Я робив це з холодною головою, а не з гарячим серцем. Моє серце воно… воно не вміє відчувати, наче штучне. Моя психологічна вада не завадила мені стати мега успішним, проте вона не дозволяє мені бути щасливою людиною.

Знову прокручую в голові наші п’ять хвилин розмови з моєю новою помічницею. Гарна, аж занадто, впевнена у собі, її відповіді були чіткими, лаконічними, без зайвої балаканини. Вона не намагалася лестити мені, а це вже дорогого вартує. Але її блакитні очі... вони намагалися побачити в мені щось людське, правильне, те, що заслуговує щирого захвату та довіри. Вона ще не знає, що я не звик відволікатися на такі дрібниці, як людські емоції. Моя помічниця, як і всі інші, повинна бути тінню. Непомітною, але ефективною. Іванна ж більше схожа на маяк. Сяюча, яскрава і… трохи лякаюча.

Може, все ж таки відмовити їй доки не пізно?

Нарешті, знову розплющую очі, кинувши погляд на свій робочий стіл. Отже не здалося, мій мобільний таки блимнув. На екрані висвітилося повідомлення від батька.

"Сьогодні, о 19:00. Не запізнюйся. Нам треба поговорити"

 До болю стискаю щелепи, бо знаю, про що йтиметься. Ця розмова висить на порядку денному вже давно. З самого початку моєї кар’єри, з того моменту, як я заробив свої перші мільйони, батьки почали тиснути на мене.

"Гордію, тобі вже тридцять! Пора знайти наречену! Пора створювати сім'ю! Пора думати про спадкоємців!"

З їхнього боку це не просто прохання. Це вимога, чорт забирай! Наче вони мають на це право!

Для моїх батьків, які побудували свій бізнес на шлюбах за розрахунком — вигідний шлюб здається єдиним правильним кроком. Моя сестра вийшла заміж за сина одного з найвпливовіших політиків країни, і тепер вони за неї спокійні. Але я... я ніколи не погоджуся на шлюб ані за розрахунком, ані заради спадкоємців.

Це занадто старомодно, і це занадто... не моє.

Відчуваю, як від цієї думки у мене починається мігрень. Кожна така вечеря з батьками перетворюється на клятий допит і якісь безглузді сподівання. Вони щиро переконані, що коли в мене на горизонті з’явиться дівчина – мене одразу попустить і бажання дотиків виникне само собою. Але це так не працює і плювати мені на те, що казали їм лікарі!

Я не хочу одружуватися. Тим паче не з тією, яку вони мені оберуть. Не збираюся, ані зараз, ані ще колись. Моє життя й так достатньо складне. Мені не потрібна ще одна людина, яка буде намагатися втручатися в нього, вносити свої корективи, вимагати моєї уваги та ніжності. В останньому як раз і полягає найглибша проблемка.

Намагаючись заспокоїтися, проводжу рукою по волоссю. Пропонуючи мені наречених, батьки натякали на доньку медіамагната, а ще спадкоємицю великої фінансової корпорації. Та жодна з них не викликала у мене бодай якогось інтересу.

На відміну від...

Мої думки знову непрохано повертаються до неї. До Іванни. Усміхнена, впевнена і водночас проста. Здається, її рідні досі живуть в селі. Іванка змушує про себе згадувати і вона точно не схожа на тих дівчат, яких мені підсовують мої батьки.

У мене раптом виникла божевільна ідея. Зухвала, абсурдна і... абсолютно блискуча. А що, якщо я прийду на вечерю не один? А що, якщо я прийду з Іванкою? Ця дівчина, без сумніву, зведе моїх батьків з розуму, бо не відповідатиме жодному їхньому очікуванню. Вона змусить їх відчепитися від мене на довгий, довгий час. Іванна точно має погодиться на цю авантюру, якщо я запропоную їй щось цінне натомість. Або нехай сприймає це як випробувальне завдання в якості моєї особистої помічниці. Ідеальнішої кандидатки мені найближчим часом не знайти! А потім  доведеться ще щось вигадати.

Хапаю телефон і викликаю секретарку:

— Олю, нехай Іванна зайде до мене в кабінет. Негайно.