Розділ 1

Іванна

Я завжди пишалася своєю впевненістю. Завжди.

Ніколи не дозволяла собі розкисати, навіть коли падала з велосипеда, намагаючись вразити сусідських хлопців, або коли мені відмовили в тій самій ролі в університетському театрі, про яку я мріяла з першого курсу. Я все одно вставала, струшувала пилюку і йшла собі далі з усмішкою. Гордо, впевнено. Це моя суперсила.

Або принаймні я так думала, що володію якоюсь особливою стійкістю та життєрадісністю в світі хаосу, інтриг та суцільної несправедливості.

І ось тепер я сиджу на м'якому, але, здається, абсолютно незручному дивані в приймальні «Новілуса», і моя усмішка відчувається, як маска. Важка, незграбна і крихка. Стискаю пальцями край моєї спідниці, а серце гупає так голосно, що, здається, його чути навіть в кабінеті генерального директора.

Зараз він там оглухне через мій мандраж.

Саме цієї миті мені чомусь раптом здалося, що це жахлива ідея – стати помічницею Гордія Яворівського, наймолодшого мільярдера в цій частині України.

Хоча лише вчора це було моєю найамбітнішою мрією.

Його статті в Forbes, його епатажні проекти, його, чорт забирай, таємнича харизма, якою всі так захоплюються. Це було для мене вершиною бажань. Я собі наївно уявляла, як ми із ним, пліч-о-пліч, підкорюємо світ, як я допомагаю йому втілювати найсміливіші ідеї. Я майже відчувала присмак успіху на язиці, але реальність, як завжди, виявилася набагато прозаїчнішою, ніж мої мрії.

В реальності мене теліпає, з мене градом котиться піт і я не можу зібрати до купи свої думки, наче якась перелякана невдаха.

— Іванно, зайдіть, будь ласка. На вас вже чекають.

Голос секретарки, суворої жінки років сорока п'яти, виводить мене з мого ступору. Підскакую, ледь не перевернувши здоровенну вазу з орхідеями, і тупаю до масивних дверей з матового скла, на яких виблискує логотип компанії.

Божечки, якою там ногою треба переступати поріг? Правою чи лівою?

Кабінет не просто великий, а величезний хоч танцюй. Нащо одній людині такі хороми? Панорамні вікна відкривають вид на залите сонцем місто, але всередині панує дивна прохолода та напівтіні. Металеві, футуристичні меблі, чорно-білі фотографії Києва на стінах, і в центрі всього цього за столом з темного дерева… сидить Він. Гордій Яворівський. Людина, до якої практично неможливо потрапити в команду.

В житті він навіть кращий, ніж на фото. Не ідеально, але вражаюче привабливий. Темне волосся, що неслухняно спадає на високе чоло, зверхній погляд сірих та гострих, наче лезо бритви очей, і тонка, майже непримітна усмішка, що, здається, приховує в собі цілий океан нерозбавленої іронії. На ньому ідеально скроєний костюм, який впевнено сидить другою шкірою. Він не вовк у овечій шкурі, але й не розімлілий на купі грошей золотий хлопчик. Навіть в своїй позі Гордій не приховує своєї складної натури, про яку я вже стільки чула.

Треба було все ж таки вдіти ту стриману темно-синю сукню, вирядилася наче на побачення і тепер почуваюся геть ніяково.

— Іванна Володимирівна Мудрик? Проходьте, я не кусаюся. Якщо тільки ви мене не спровокуєте, — перекочується його низький, з легким оксамитовим відтінком голос, але в ньому звучить та ж сама іронія, що й виблискує у його погляді. — Здається, під моїми постами в соцмережах ви були значно сміливішою та зухвалішою. Власне, саме через це я зупинив свій вибір на вашій кандидатурі. Кинути мені виклик було розумним ходом.

Відчуваю, як мої щоки одразу зрадницьки спалахують. Отже, він уважно читав всі мої коментарі. Ніяк не реагував, але звернув на мене увагу саме через це. А ще я не очікувала, що він буде настільки прискіпливо мене роздивлятися, наче збирається купувати черговий аксесуар для своєї приймальні. Хіба можна з такою безсоромною критичністю дивитись на дівчину, навіть якщо ти мій майбутній бос? Я розумна, гарна зовні, а ще я хороша людина, тож не варто мене недооцінювати. Може, я твоя найкраща знахідка.

Сама не знаю, якого греця завмерла на місці, ноги ніби приросли до підлоги в бажанні розвернутися та чкурнути додому.

Коли твоя мрія ось-ось здійсниться чомусь стає дуже лячно.

— Доброго дня, Гордію, — нарешті зібравши в собі сили, роблю кілька кроків вперед. — Рада знайомству в реалі. Сподіваюсь, мій виклик перетвориться на щось значуще та збіса успішне.

Простягаю руку для рукостискання. Бо це ж нормально і так має бути в діловому світі. Коли я знайомлюся з новими людьми, я завжди впевнено потискаю їм руки.

Та він навіть не поворухнувся. Підозріло подивився на мою простягнуту долоню, потім на мене, з тим самим дивним виразом на обличчі, і опустив очі в свій ноутбук.

Почуваю себе ідіоткою, що стоїть з простягнутою рукою, ніби просячи милостині. Ніяковію і знову починаю нервувати.

Гей, хлопче, що це за заскоки такі? А де вихованість та чемність? Невже те, що про тебе патякають… правда?

— Присядьте, Іванно, — після короткої та страшенно незручної паузи промовляє Яворівський, не відриваючи очей від екрана. — Не будемо гаяти ані мій, ані ваш час, бо він коштує надто дорого.

З конкретно зіпсованим першим враженням, нарешті, сідаю на стілець перед його столом, намагаючись упіймати погляд цього загадкового чоловіка. Та він чомусь більше на мене не дивиться.

А може пан боїться спітнілих долонь? Хіба мало які думки переслідують цих мільярдерів. Щось я не вірю в фобію Гордія Яворівського, про яку так активно пліткують в мережі. В інтернеті взагалі стільки сміття, що будь-яку інфу треба тричі перевіряти. І чим успішніша людина – тим більше бруду на неї ллють.

— Отже, Іванно, ваше резюме вражаюче. Ви закінчили університет з відзнакою, говорите трьома мовами, а ваші запропоновані проекти настільки різноманітні, що я навіть почав хвилюватися, що ви мене переплюнете. У вас великі амбіції, чи не так? Приголомшлива кар’єра понад усе? — його губ торкається стримана холодна усмішка.