Розділ 11

– Швидко ти з обіду повернулася, – бурчить Настя, коли кидаю рюкзак на стіл і сідаю на своє місце. – Невже братики тебе відшили?

– Ти ревнуєш зараз? – злюсь. – Чи радієш, що я прийшла одна? Я тобі вже говорила, що вони мене не цікавлять, а ти далі продовжуєш товкмачити своє. 

– Ну пробач, Лізо! Просто я не хочу, щоб і ти попалась на ті ж граблі, – Настя хоче мене обійняти, але я не даю їй цього зробити. 

Хапаю сумку і встаю з лавки. Сьогодні мене дратує все, і її ставлення так само. Нічого не пояснюючи, сідаю в останньому ряду, але з іншого краю, і на подругу намагаюсь не дивитися. 

Я не хочу, щоб між нами хтось стояв, особливо ці брати. Але поки Настя не зрозуміє, що не варто їй про них мріяти, ми не будемо миритися. Я так точно. 

Дістаю з сумки зошит і ручку та намагаюсь уявити, що зараз тут не з'являться брати Мазури. Моя уява працює так собі, тому що рівно через секунду поруч зі мною сідає Дан. Я бачу його сіро-зелені очі – і знову накриває роздратування.

– Чому ти втекла? – питає прямо, і зараз у його голосі немає ні краплі веселощів. 

– Тому, що ви мене дістали. Ти та твій брат, – ціджу. Дивлюсь на Яна, який повернувся на своє місце і зараз вдає, що йому абсолютно не цікаво, що відбувається навколо. 

– Це Ян тебе образив? – хмуриться. – Хочеш я вставлю йому мізки на місце? 

– Я хочу, щоб ти дав мені спокій, – повторюю ще раз. – Більше нічого не треба. 

Дан хоче ще щось сказати, але в аудиторію заходить викладач, і він замовкає. Я дуже сподіваюсь, що хлопець повернеться до свого брата, але він навіть не думає цього робити. Продовжує сидіти поруч зі мною. 

На щастя, впродовж лекції Дан мене не дістає. І хоча сам абсолютно нічого не робить, мені вдається все записати й в якийсь момент я навіть забуваю, що він поруч сидить. 

Але тільки-но лекція закінчується, він нахиляється ближче до мене і шепоче на вухо:

– Ти все одно винна мені обід.

– Ні, – кажу твердо. – Я була з тобою у кафе. Це все твій брат. З ним розбирайся, чому ми так і не пообідали разом. 

Дан невдоволено дивиться на Яна, який в цей час саме йде до нас. І що йому знову треба? 

Я скоро збожеволію з цими братами! 

– Чого ти тут розсівся? – злиться Ян.

– Де хочу, там і сиджу, – фиркає Дан.

– Твоя вчорашня подружка нас сплутала і кинулась на шию з поцілунками, – невдоволено заявляє Ян. 

– І що? Не бачу в цьому нічого поганого, – усміхається Дан. – Мене вона більше не цікавить. Можеш ти покористуватися. 

Здається, Дан зовсім забуває про те, що я поруч сиджу. Він так просто говорить про свої походеньки, наче в цьому немає нічого дивного. А мені так неприємно стає… Які ж ці дівчата ідіотки, що ведуться на Мазура. 

– А ось цю також потім мені віддаси? – Ян киває на мене – і знову накриває злість. Чому кожного разу, коли ми бачимось, він намагається мене образити? 

– Замовкни, придурок! – Дан підводиться з лавки та стає навпроти брата. Здається, зараз вони готові вбити один одного. Не розумію тільки, що це за безплатний концерт. Я зовсім не вражена.

Та найгірше навіть не те, що ці двоє схожі на бійцівських півнів. На нас знову всі витріщаються, і це злить мене найбільше. 

Вся ця комедія закінчується в той момент, коли настає час останньої пари. Дан знову сідає поруч, а Ян повертається на своє місце. 

Намагаюсь концентрувати увагу на тому, що говорить викладач, але Дан робить усе для того, щоб я сконцентрувала увагу на ньому. То ліктем мене зачепить, то стегном. В якийсь момент це набридає, і я відсовуюсь практично під стіну, а Дан тільки усміхається задоволено. 

Тільки-но закінчується пара, я першою підводжусь з лавки й, схопивши свою сумку, йду до виходу. Там зіштовхуюсь з Яном, а коли наші погляди зустрічаються, він відступає. 

Виходжу в коридор першою і йду до виходу. Дуже сподіваюсь, що Дан не буде мене наздоганяти і я спокійно дістанусь гуртожитку. Але тільки-но виходжу на вулицю, помічаю на стоянці знайомий чорний Mersedes і різко зупиняюсь. 

А тато що тут робить?! Якого біса приїхав сюди? 

Я не хочу, щоб хтось знав, хто мій батько, саме тому різко роблю крок назад і зіштовхуюсь з кимось. 

– Ой, пробач! – кажу і хочу втекти назад у будівлю, але не виходить. Відчуваю, як на моєму зап'ясті стискаються чиїсь пальці, а коли піднімаю голову, бачу зелено-сині очиська, які скоро будуть снитись мені у кошмарах.

– Відпусти! Мені треба назад! – ціджу і хочу висмикнути руку, але нічого не виходить. Позаду Яна починає утворюватися затор, але ніхто не поспішає відштовхнути цього мажора. 

– Навіщо? Тікаєш від когось? – Ян дивиться на стоянку поверх моєї голови, але нічого підозрілого не бачить. Ну, звісно, він і подумати не може, що той дорогезний Мерс приїхав по мою душу. 

– Від тебе! Ти мене дістав! – сичу і руку таки висмикую. Відштовхую Яна і повертаюсь назад у будівлю. Саме в цей час телефонує тато, а коли дістаю телефон з сумки, хочу просто розбити його об стіну. 

Ну і чого він приїхав? Я ж наче дала зрозуміти, що спілкуватись не хочу! Здається, він таки не зрозумів…