Розділ 10

Якщо Дану подобається перспектива прогуляти пару, то мені зовсім ні! Це ж тільки початок навчального року, а я вже потрапила в немилість викладачки! І все через Мазура!

– Ти чого така зла, сонце? Я ж тебе врятував від нудної лекції, – заявляє Дан, поки йдемо порожнім коридором у бібліотеку. 

– І що? Хочеш, щоб я тобі подякувала? – бурчу.

– Спільного обіду буде достатньо, – заявляє. 

– Помрій, – фиркаю. – Не буду я з тобою обідати. І взагалі, чого ти до мене причепився?

– Мені подобається тебе дратувати, – усміхається, а я тільки очі до неба закочую. З ним неможливо розмовляти. 

Коли приходимо в бібліотеку, виявляється, що нам не просто треба забрати книги та віднести їх в аудиторію. Для початку необхідно їх знайти на полицях…

Марія Іванівна, наша бібліотекарка, видає нам список з десяти книг, і коли бачу їх, від злості починає сіпатись око.

– Треба розділитися. Я не збираюсь займатися пошуками до кінця пари, – ціджу і даю список Дану. 

Йду в один кінець бібліотеки, а він – в інший. Дуже сподіваюсь зробити все швидко, але, витративши хвилин десять на пошуки першої книги, знову накриває роздратування. 

– Ну що там? – питає Дан, з'явившись у мене за спиною. 

– Нічого, – бурчу. – А у тебе? 

– Чотири я знайшов. Ще одна залишилася, – заявляє, демонструючи мені список. Знову дратуюсь, тому що у цього хлопця навіть це завдання не викликає проблем. 

– Прекрасно! – бурчу і помічаю потрібну книгу на найвищій полиці. Йду за драбиною і ставлю її поміж стелажів. Піднімаюсь на найвищу сходинку і, щаслива, дістаю потрібну книгу. Роблю крок вниз – і несподівано нога зісковзує, і я починаю падати. 

Усе відбувається так швидко, що я не встигаю нічого зрозуміти. Тішить те, що на підлогу я не впала, але, коли бачу задоволену усмішку Дана, обличчя миттєво загоряється червоним. Здається, він мене спіймав і тепер я розляглась у нього на руках. 

– Може, ти мене відпустиш? – бурчу. 

– Для початку можеш подякувати, – заявляє. 

– Дякую, – бурчу. Я зовсім не хочу цього робити, але Дан дійсно мене врятував, тому своє “дякую” отримує заслужено. 

– Чудово! А тепер пообіцяй, що ми пообідаємо разом! 

– Навіщо тобі це? Хіба мало охочих пообідати разом? – злюсь. 

– Охочих багато, але я хочу з тобою. То як? – Дан спокійнісінько тримає мене на руках. Невже йому не важко? 

– Добре, – бурчу. – Тепер відпустиш? 

Мазур задоволено усміхається і ставить мене на ноги. Поправляю одяг і волосся та піднімаю з підлоги книгу, яку не вдалося врятувати одразу. 

– Шукай далі, а я драбину віднесу, – заявляє Дан. 

Мазур сама галантність. Навіть моє роздратування вже не таке сильне. Ми разом шукаємо останні книги, і назад в аудиторію він несе їх сам. Ну просто ідеальний хлопець, але ж я-то знаю, який поганий у нього характер. 

– Ви швидко! Молодці, – хвалить викладачка, а от Ян розглядає нас з Даном таким поглядом, наче ми в тій бібліотеці ми зробили щось дуже погане. 

Дан несе книги на стіл, а я сідаю на своє місце. Шкірою відчуваю негативну енергетику, яка йде від Яна. Не розумію, чого він такий злий. Я щось йому винна? 

– Ви чим там займались, що Дан такий щасливий? – шепоче мені на вухо Настя. – Чи це Ян? 

Що? Настя не може розпізнати братів? Різницю між ними видно неозброєним оком. А може, цю різницю видно тільки мені? 

– Це Дан, – кажу тихо, спостерігаючи за тим, як хлопець сідає на своє місце. – Нічим ми там не займались. Книги шукали. 

– Ага, так я тобі й повірила! – фиркає Настя. 

– Це правда, – дратуюсь. – Дан мене не цікавить! 

Кажу трохи голосніше, ніж хотілось, і брати також мене чують. Одночасно озираються, а мені так ніяково стає. Ян ледь помітно усміхається, а от Дан явно незадоволений. 

Невже не очікував на таку відповідь? Як на мене, тут і так все зрозуміло.

На перерві брати залишають аудиторію, а на мене з запитаннями нападає Настя. Чомусь їй здається, що я лукавлю і насправді мені подобається Дан, а може і Ян. 

Не знаю, як пояснити їй, що це неправда, а може, і не варто цього робити… Просто усім дивно, що я не піддаюсь на чари Дана Мазура, і ніхто не розуміє, що гарна зовнішність – це далеко не головне. 

На щастя, друга лекція минає спокійно. Поки Ян щось записує у зошит, Дан просто спить, поклавши голову на свої ж руки просто на столі. Я дуже сподіваюсь, що Дан таки забуде про мою згоду піти з ним на обід. Не хочу косих поглядів у свій бік і розмов за спиною. 

Та коли лекція закінчується, Дан першим підводиться на ноги та повертається до мене всім тілом. 

– Готова обідати, сонце? 

– Навіщо вона тобі? – невдоволено питає Ян. 

– Як це – навіщо? Ліза пообідає з нами, бо я так хочу! – Дан навіть руку мені подає, але я її не приймаю. Думаю, що це вже занадто. 

Сама підводжусь і йду до виходу з аудиторії. Мене розпирає роздратування, але якщо вже пообіцяла Дану пообідати з ним – назад свої слова забирати не буду.