8

Розділ 8.

— Вітаю чарівну міс у теплий весняний вечір, — раптом вклонившись, промовляє той, заради кого я тут, чим змушує мене перевести на нього погляд.

Він з цікавістю дивиться на мене з-під чуба, що випадково впав на очі. Відкидує його та сідає поруч за стіл, навіть не чекаючи на запрошення.

— Я Дмитро, — чарівно посміхається, а я знову відчуваю незрозуміле роздратування від своїх емоцій.

Від мурашок, яких у принципі не мало бути на шкірі. Хоча у залі протяг, чого я ще хочу!

— Як тебе звати? Хто ти?.. — запитує, схилившись ближче.

Вперто мовчу. Моє ім’я зайве у цій казці, яка має закінчитися до півночі.

— Мабуть, Баффі — винищувачка вампірів? — єхидно питає.

— Так. Для вас я просто міс Баффі.

— Білий танець, — зухвало промовляє вокаліст зі сцени.

Ось тоді в пам’яті й промайнуло… Кімната. Подруги. Сміх. Підбадьорення. І фраза: "Ти ще подякуєш нам, коли всі погляди будуть прикути до тебе". 

І от дякую. Але трохи тремтячим голосом. Тож світло на мене! Підіймаю погляд на брата моєї приятельки. Він не відводить очі від моїх, наче чекає. І я завмираю, немов світ завмер разом зі мною.

— Білий танець, — повторює співак у мікрофон, і його голос розрізає напівтемряву, як стріла. Не для всіх. Для однієї. Для мене.

— Якщо дама не може наважитись… То тоді я запрошую, — Калінчук галантно простягає мені руку.

Намагаюся відповісти щось вишукане, типу: «О, месьє, яка честь!», але виходить щось між «а?» і «що?». Його постава, упевнена й легка, як в героя старовинного роману, здається настільки природною, що мої пальці самі лягають в його долоню. Ствердно киваю, встаю на ноги й ми виходимо на танцювальний майданчик. І ось ми вже кружляємо під повільну мелодію, він, не відводить погляду, щось шепоче мені й раптом весь зал зникає. Лишаємося лише ми — дві фігури у світлі єдиного прожектора. Інші пари, мов тіні, миготять поруч, неначе відлуння іншої реальності. Та я не відчуваю нічого, крім його руки в моїй і ніжного руху танцю. Цей вечір перестав бути жартом подруг. Він стає чимось іншим. Чимось… чарівним.