Магнітик на пам’ять (УІІ)

Стара груша на межі доживала віку. Вона за своє життя не стала розбратом між сусідами, вміла берегти таємниці й була свідком не однієї сповіді. Ще причащала грушками, які пахли медом і літом. Не раз оса давала меду причаснику, однак, перетерпить і знову повертається в сідало, яке, відшліфоване роками, манило зручністю й надійністю.

Мізинчик, упоравшись зі своїми обов’язками, поспішив на облюбоване місце. Нудив світом, очікуючи на приїзд Володьки. Після випадку на озері вони заприятелювали, а на груші знайшлося місце, де можна годинами, мріяти, згадувати, ділитися. До того ж й уроки плавання стали місточком для налагодження взаємин між підлітками. Богдан набував беззаперечного авторитету серед сільських. До нього тягнулися всі, хто мав намір навчитися плавати. Не один виношував мрію досягти вершин, як це вдалося їхньому тренеру. «Та й Володька класний пацан! Саме він зробив його героєм, розказуючи сільським, як я його рятував», – аналізував хлопець, смакуючи грушкою, яка медом стікала по підборіддю, між пальцями.

Богдан задумався й не помітив, як на руку, зрошену грушевими солодкими краплями, примостилася бджола. Чорно-жовта підстерегла хлопця, поки той колупався в роздумах, і миттєво запустила жало у вибрану ціль. Від бджолиного сюрпризу Богдан мало не зірвався з груші. Зачепився за гілку, яка не раз рятувала від падіння. «От дурепа! Треба ж залишити жало, щоб згинути?» – сказав, кривлячись від болю. Він різко витягнув жало. На місці укусу рука почервоніла. На якусь мить Мізинчик розгубився, але згадуючи науку дідуся, кинувся в город, знайшов часник, який нібито для його випадку залишили під час збору, надкусив і приклав до ранки.

– Що, дала меду? – прозвучало за спиною.

Від несподіванки Богдан закляк на місці.

– Володька! Нарешті! – вигукнув радісно й кинувся вітати друга. – Як мені тебе не вистачало! Нудьга заїла. Хоча, тут такі новини! Хлопець урізнобіч розсипав радість зустрічі.

– Стривай! Дай гляну руку, – зі знанням справи обізвався довгоочікуваний. – Пішли до дзюркачика.

Богдан, не заперечуючи, подався вслід за порадником.

– Промиємо, змастимо йодом, прикладемо лід чи сольовий, а можна й содовий компрес, що під рукою буде, – зразу й полегшає. – Варто біль згасити, а там і забудеться, – заспокоював друг.

– А таблетку? На уроці Ілона Олександрівна розповідала, що треба прийняти й антигістамінний засіб, – тривожно запитав Мізинчик. – Щоб не виникла алергічна реакція.

Володя зупинився. Зміряв Богдана поглядом із ніг до голови й із ноткою іронії в голосі промовив: «Спок, кандидате! Ще та бджола не народилася, щоб укусом тебе до алергії довести. От шершень? То інша справа. Читав, що від семи укусів людина може й померти».

Мізинчик застиг на місці. «А як той шершень виглядає?» – ледь витягував із себе слова.

– Та годі тобі! При нагоді покажу, – вдаривши по плечу товариша, засміявся Володя. –Давай зробимо процедури. Всі жданики поїв, поки повертався з Європи. Повен віз вражень привіз! А ти про шершня. Тут такий рій новин!

За деякий час підлітки сиділи на груші й пізнавали Іспанію. Володя, витягуючи по одному магнітику, мружився на нього й загадково запитував: «Ну що, пізнаєш? Бував?»

Богдан об’їздив немало. Участь у чемпіонатах давала можливість побачити світ. Тим паче, що тренер призвичаював вихованців до культурного відпочинку й пізнання міст і місць. В Іспанії також довелося побувати. Якраз у сезон дощів! То була двогодинна екскурсія, омита грозою, яка чорною хмарою нависала над містом. Мало що й бачили, тільки ноги намочили.

Мізинчик ніяковів від запитань Володьки. Він завжди тримав руку на пульсі, а тут стратив. Міг же в інтернеті знайти інформацію?!

Видихаючи незнання, запропонував: «Давай, краще розкажи, як тобі в новій сім’ї жилося, а ввечері – за планшет. Можна більше побачити, ніж на магніті».

– Дивак ти, Бодю. До чого ж тут планшет? Я ж магнітики для тебе привіз. Я вперше бував у цих місцях, мені так хотілося, щоб ти побачив, куди мене манять. А запитання так, для понтів, – змінив настроєвість хлопець. – Та й комп’ютера в мене немає.

Мізинчик, зауважуючи, що заганяє друга у глухий кут, згідливо запропонував: «Гаразд, розповідай, як приймали тебе в Європі?»

Володя, витягуючи спогади із закутків душі, ділився пережитим і побаченим. Повільно розставляючи слова, він аналізував своє перебування в новій маминій родині.

– Прийняли мене по-людськи. Видно, що готувалися. Виділили окрему кімнату. Ноутбук, телевізор. Однак виникла мовна проблема. Спілкувався тільки з мамою, і то за роботою. Вона днями з кухні не вилазить: варить, парить, випікає. З Андресом пересікалися ввечері, коли той повертався з кав’ярні. Мовний бар’єр давався взнаки, хоч мама допомагала з перекладом. Кропітка праця в них. Працюють на себе, все вкладають у бізнес. Від клієнтів не мають відбою: українські страви там обожнюють. Рук не вистачає. Думаю, що й на мої сподівалися. Однак така круговерть не для мене. Й не хочу нікуди їхати. Мені й тут добре. Дідусеві й бабусі я більше потрібен, ніж мамі, – категорично закінчив підліток.