Сім гріхів

Я зібрав їх.

Не тих, хто просто грішив.
А тих, хто став своїм гріхом.

Я не зробив їх рабами.
Я зробив їх — зброєю.
Кожен із них — частина мене.

Бо в мені
— всі сім.

Його привели закутим у ланцюги.

Ні, не тому що він втікав.
А тому що інакше його не можна було наблизити.
У кожному його русі — грім.
У кожному подиху — буря.
Він не кричав.
Він мовчав — і це було гірше.

Я дивився на нього —
і бачив себе.

Тільки не після зради, а перед.
Коли світ ще не впав.
Коли серце ще билося, але вже боліло.

Його очі — не палаючі.
Мокрі. Вологі. Втомлені.

-Як тебе звати? — спитав я.

Він мовчав.

— У тебе був голос. І я хочу, щоб він знову став твоїм.

Він підвів голову.
Уперше. Повільно.
Очі — чорні. Але не від зла.
Від болю, який ніхто не зупинив.

— Я…
— Я ніколи не хотів кричати.
— Я тільки хотів, щоб хтось почув.

Я мовчав.
Бо я розумів.

Бо я був тим, кого не почули.
І теж почав палити все навколо, тільки щоб хоч хтось озирнувся.

Я зняв з нього ланцюги.

— Ти більше не раб свого гніву.
— Тепер ти — його зброя.
— Ти не кричиш. Ти караєш.

Він упав на коліно.
Не як раб.
А як той, хто вперше знайшов тишу всередині себе.

Так у моїй імперії з’явився Гнів.
І він більше не шукав, хто його почує.
Бо тепер — він говорив моїм голосом.
Тепер у нього був я.

Вона не прийшла.
Її принесли.

Не силою.
Просто… вона не пішла сама.
Бо навіщо?

Її волосся спадало, наче попіл.
Очі були напів прикриті.
Не з лукавства — а від того, що світ більше не викликав цікавості.

Я стояв над нею.
Вона лежала на чорному камені,
і навіть не здригнулася від моєї тіні.

 — Ти знаєш, хто я? — спитав я.

— А є різниця?..
Її голос був тихий.
Ніби пісня, яку забули.

— Ти лінива?
— Ні. Я просто… більше не хочу нічого чекати.

Вона не брехала.
Я бачив це.
Бо її погляд — був як дзеркало тих днів,
коли я сам не хотів більше нічого робити.

Коли світ здавався
не вартим
жодного кроку.

— Що ти робила до смерті?

— Мріяла.
Але потім — кожна мрія ставала жартом.
І я просто лягла.

Я не кричав.
Я сів поруч.

— Я знаю, як це — коли нічого не хочеться.
Але тепер…
Я хочу, щоб ти не зникала.

— Я не солдат, — прошепотіла вона.

— І не будеш.
Ти — свідок.
Ти говоритимеш не за мене — за них.
Бо ти знаєш, як тихо може вмирати серце,
навіть якщо воно ще б’ється.

Вона не встала.
Але її погляд уперше
вловив рух.

 Так я знайшов Лінощі.
І зробив із них не слабкість — а пам’ять.
Пам’ять про мрії, які зламали,
і про людей, які не витримали більше боротьби.
 

Вона не прийшла.
Вона виплила.

Кожен її крок — як подих.
Кожен рух стегон — як обіцянка, якої не виконають.
Її тіло — м’яке, розкішне, обрамлене тканинами, які текли за нею, мов дим.

Але за всім цим…
була втома.

Вона зупинилась переді мною і посміхнулась.

— Ну от і ти, Темний Володар.
Я була в кожному з твоїх демонів.
І кожному з них — я подобалась.

Я не відповів.
Бо не повірив усмішці.

— Що ти шукаєш?

— Погляд. Дотик. Спрагу.
А потім — знову.
І знову. І знову.

— А любов?

Вона усміхнулася. М’яко. Сумно.

— Ти теж віриш у казки?

Вона зробила крок ближче.
Я відчув запах шкіри, вогню, нічного повітря.

— Мене не любили.
Мене хотіли.

— Я стала дзеркалом того, що люди не сміли сказати вголос.
І тепер я — їхній сором.
Їхній гріх.

Я бачив її серце.
Не через тіло. А крізь нього.

І воно плакало, а не палало.

— Ти не інструмент.
Не лезо.
Не об'єкт.

 Ти — вогонь.
Але віднині ти пликатимеш тільки тих,
хто сам несе сірники.

Вона опустила очі.
А потім — усміхнулась знову.
Не звабливо.
А по-справжньому.

Так я знайшов Похіть.
І зробив із неї нагадування,
що бажання без душі — це завжди самотність.
 

Він сидів мовчки.
Не жував. Не сміявся. Не просив.
Просто сидів серед уламків,
де пахло вином, потом і гниллю.

Його руки були в плямах,
мов після спроб втримати щось,
що давно розпалося в пальцях.

— Ти їв, поки не нудило? — спитав я.

Він не відповів одразу.

— Я їв, коли не хотів.
Пив, коли не був спраглий.
Спав із тими, кого не пам’ятав.

Його голос був хрипкий.
Наче горло давно втратило сенс промовляти слова.

— Навіщо?

— Щоб не чути, як усередині пусто.
Бо коли не ковтаєш щось —
починаєш слухати себе.

Він дивився не на мене —
а повз.
Наче шукав нову дозу.
Ще один шматок світу,
який можна загнати в себе.

 — Ти боявся голоду?

 — Я боявся тиші.

Я не звинувачував.

Бо й сам пам’ятав ті ночі,
коли хоч щось — навіть біль —
було краще за порожнечу.

 — Віднині ти не жратимеш світ.
Ти станеш тим, хто вчить, як не втратити себе,
намагаючись заповнити чужими крихтами.

Він уперше глянув мені в очі.
Без люті. Без сорому.
Просто — втомлено.

І цього було досить.

Так я знайшов Обжерливість.
І зробив із нього порожнечу, яка більше не ховається.
Він з’явився сам.
Без ланцюгів. Без тіні.
Але за ним тягнувся слід —
мовчазний крик порожнечі, яка ніколи не буває ситою.

У його руках —
десятки золотих монет,
обірвані хрестики, шкіряні гаманці,
старі листи, сережки мертвих жінок, дитячі іграшки…
Все, що він колись тримав —
тепер було німим вантажем за плечима.

— Що ти шукаєш? — спитав я.

— Ще, — сказав він.
— Ще хоч щось, щоб… не відчувати, як мене немає.