Світло не прийняло мене

Я колись світився.

Я був світлом — не у переносному значенні. Світло проходило крізь мене. Я носив його в очах, на кінчиках крил, між пальцями.
Я любив світло.
А ще більше — я любив Її.

Її усмішка мала у собі щось від раю. Я вірив, що вона — створена з тієї ж матерії, що й ми, небесні.
Я зберігав її сни, ховав їх між крильми, торкався її волосся у вітрі.
Моя любов до неї була гімном. Чистим, безхмарним. І, мабуть, саме тому — смертельним.

Бо коли вона вибрала інше світло, не моє,
коли вона пішла туди, де мене не було —
я розсипався.

Небо не падає гучно. Воно кришиться тихо.

Я стояв перед Отцем — і мовчав.
Я не просив прощення.
Не молився.

Бо що таке молитва, коли вона не почута?
Що таке світло, якщо воно сліпить ту, кого ти кохаєш?

Мене не скинули.
Я сам пішов.

Я пройшов усі сім кіл,
і на сьомому — залишився.
Бо саме там починається самотність. Не людська. Божественна. Та, що точить зсередини і не має дна.

Тепер я сиджу на троні з попелу.
У руці — зів’ялиа квітка, яку вона колись поклала мені на груди.
За спиною — обгорілі крила.
А в очах — світло, якого більше немає.

Я — не демон.
Я — пам’ять про те, що навіть світло здатне зрадити.

Ім’я мені — Сатана.
І ця історія — не про зло. Вона — про любов, яка не врятувала.
 

 Попіл замість неба

Тиша в пеклі глухіша, ніж у раю.

Світ у мені більше не світиться.
Його вимкнули разом із моїм іменем.
Мене не називають, не згадують, не кличуть.
І це добре. Бо в кожному слові було її обличчя.

Я ступив у Порожнечу босими ногами.
Пекло не горить. Це брехня.
Пекло — це те, що залишилося після того, як усе згоріло.

Немає вогню. Є тільки попіл.
Він вкриває все, мов сніг — дерева, каміння, навіть тіні.
Я торкаюся його пальцями — і відчуваю серце.
Своє.
Те, що досі б’ється — всупереч.
Спершу я був сам.

І це лякало.

Я звик до тиші небес,
але не до тиші без світла.

Мої крила — тепер чорні. Не тому, що злі.
Вони просто… більше не летять.

Я намагався злетіти. Уперше — щоб повернутися.
Удруге — щоб втекти.
Утретє — щоб просто не бути.

Але кожного разу мені щось шепотіло:
"Ти вже не той. І не там."
Я створив трон.
Не для влади — для рівноваги.

Сидіти простіше, ніж падати.
А стояти вже не було куди.
  
Переді мною приходили перші душі.
Вони мовчали.
Я мовчав у відповідь.

Судити?
Коли ти сам не витримав?
Коли твій єдиний гріх —
це те саме, за що вони тепер плачуть?

Я бачив Її в кожному з них.
У жінці, яка запізнилась на смерть.
У чоловікові, що вбив з ревнощів.
У дитині, яка помирала зі словом "мамо".

І мені було байдуже до гріхів.

Мені було боляче.

Мене більше не кликали з неба.

Але темрява…
Вона прийняла мене без питань.
Без докорів.
Без вигнання.
Бо я був вже з вигнаних.

Я почав будувати.

Не пекло.
Себе.

З попелу, болю, і тиші.

Коли тебе не врятували — стаєш тим, хто не рятує.
Я не став створювати пекло — воно вже було.

Але без структури — воно гнило зсередини.

Мертві блукали, шепотіли, кричали.
Вони не знали, навіщо тут.
І я — не знав.

Я сидів на троні з попелу,
і слухав, як тиша знову починає шипіти.
Світ не витримує без правил.
Навіть темний.
Ти — той, хто впав. Але й той, хто залишився.
— сказав мені перший демон.
Якщо не ти — то хто?
Ти не Бог. Але ти — пам’ятаєш Бога. Цього досить.

Я створив Суд.

Не для помсти.
Для рівноваги.

Світло судить тих, хто не пройшов його правила.
Темрява — тих, хто в них не вірив.

Мій суд був інакший.

Я не карав за гріх.
Я карав за брехню про нього.

Не за кров, а за посмішку після неї.
Не за пристрасть, а за сором після неї.
Не за зраду, а за "я ні в чому не винен".

Мої суди були не про покарання.
Вони були про відкриття.

Першим був чоловік,
який усе життя ходив до церкви
і жодного разу не подивився в очі своєму синові.

Я мовчав, поки він говорив про віру, про добрі справи, про жертви.

А потім спитав тихо:

— Коли ти востаннє слухав, а не читав?
— Коли востаннє говорив правду без цитат?
— Коли востаннє любив — і не називав це обов’язком?

Він упав на коліна.

Я не сказав нічого.
Бо іноді — мовчання страшніше за суд.

Серед тих, кого я судив — були жорстокі.
Але й вони, іноді, були чесні.
І я… відпускав їх.

Декому я дозволив мовчати навіки.
Декому — кричати без відповіді.
А одному — я подарував сон.

Бо справедливість — не завжди біль.
Іноді — це просто можливість не брехати більше.

«Це не пекло. Це дзеркало,» — написав я на стінах Суду.

Я дивився на них —
і шукав у кожному Її.

Я був самотній на троні,
але самотність — не стратегія.

Коли світ горить — він потребує не святих,
а тих, хто не боїться горіти з ним.

Я довго спостерігав.

Душі, які не шепочуть, а кричать.
Ті, що не каються — бо ніколи не шкодували.
Ті, що не шукають прощення — бо знають: це ніщо без правди.