РОЗДІЛ 4

   У цю пору дня у кафе майже не було відвідувачів. Дівчина зайшла до середини і одразу ж вибрала столик біля вікна. Їй просто необхідно було прийти хоча б на десять хвилин раніше, щоб узвичаїтись на самоті і налаштуватись на потрібну хвилю. Підійшов офіціант і ввічливо запитав, що їй принести. Нічого не хотілося, але й за порожнім столом сидіти якось незручно, тому вибір упав на каву.

   Коли замовлення принесли, вона встигла з головою зануритись у Ірині записи. Цікавий був персонаж, що не кажи. Тренер особистісного росту. Сьогодень з’являються вони на кожному кроці, наче гриби після дощу і кожен намагається переконати, що його філософія життя найправдивіша.

Величко Єгор Олександрович, так звали чоловіка, у якого потрібно було узяти інтерв’ю, судячи з біографії був нетиповою особистістю. На фото, узятих з обкладинок його книг, лукаво усміхався кароокий блондин. Якби Катя не знала, що йому майже сорок, сказала б, що йому за тридцять, так молодо він виглядав. Та можливо фото були зроблені давно і зараз він виглядає на свій вік.

• Симпатичний, як ви вважаєте? – почула вона над собою. Дівчина різко підвела голову і папка з несподіванки випала їй із рук ледь не зачепивши чашки з кавою. – Вибачте, я вас налякав? Я цього не хотів. Я Єгор, чоловік з портрету,- він посміхнувся і протяг до неї руку. – А ви мабуть та сама Ірина з якою ми домовлялись про інтерв’ю?
• Ні, я Катя,- зібравшись з силами, нарешті відповіла вона і протягла у відповідь свою руку. Замість потиснути чоловік її поцілував, затримавши у своїй долоні трішки довше потрібного. Від його проникливого погляду обличчя одразу ж кинуло у жар. – Журналістка з якою ви розмовляли захворіла, то ж доведеться вам поспілкуватись зі мною.
• Що ж, я тільки за,- відповів той, знімаючи з себе чорне пальто і сірий шарф. Він підізвав офіціанта і почав робити замовлення на двох не запитавши її.
• Я не буду нічого, дякую, - намагалася запротестувати Катя.
• Ну, що ви, Катрусю, за бокалом вина розмова піде швидче.
• Ще й полудня немає. Не зарано для вина?
• У нас є привід.
• Який?
• Ми сьогодні познайомились,- він відіслав офіціанта поглядом і сперся на спинку дивана, очікувально поглянувши на неї. – Я готовий розпочинати.

   Дівчина ніяково ставила запитання, підготовлені її колегою і щось швидко занотовувала у записник, з його уст весь час не сходила скептична посмішка.

• Досить,- зупинив він її, коли принесли замовлення. – Залиште ці стандартні нудні запитання і давайте просто поговоримо.
• Але ми і так говоримо…
• Ні, ні. Давайте поговоримо, як давні друзі. Розкажіть мені щось про себе.

   Катя розуміла, що він специфічна особистість, але все одно була неабияк спантеличена.

• Але інтерв’ю ми беремо у вас…
• Бог з тим інтерв’ю. Буде більше користі, якщо ми просто поспілкуємося. Тож скільки вам років? А волосся ви фарбуєте чи воно від природи таке насичене каштанове? І ще й локони на кінцях в’ються.
• Мені двадцять п’ять, - дівчина піднесла обидві руки, показавши, що здається і усміхнувшись, додала – І волосся у мене своє.

   Однією пляшкою вина посиділки не обмежились. З кафе вийшли близько третьої і не припиняючи розмов, пішли гуляти містом. Катя вже давно не почувала себе такою вільною у вираженні думок. Схожість поглядів робила їхній діалог цікавим і спонукала дівчину до ще більшої відвертості. За розмовами не помічалось, як спливає час і коли у сумці вкотре завібрував телефон, вона наче отямившись від сну, злякано кинулась його шукати. Дзвонив Михайло і вже через екран телефона вона відчула його злість.

• Де ти є? – процідив він у слухавку, як тільки вона відповіла.

Дівчина вибачилась поглядом перед Єгором і відійшла на кілька кроків.

• Я на роботі…
• На якій роботі? Ти бачила котра година?- ні, вона і не здогадувалась котра година і це було вперше за довгий час. – Вже пів на шосту. Я дзвонив до редакції. Мені сказали, що ти ще зранку пішла брати якесь довбане інтерв’ю у якогось афериста і відтоді не відповідаєш на дзвінки.
• Вибач, я просто вимкнула звук…
• Навіщо? Що ви там весь день робите?
• Спілкуймося, гуляєм…
• ЩО? – закричав у трубку Михайло, від чого у Каті заболіло вухо. – Повертайся негайно, вдома поговоримо.
• Послухай, Михасю…- почала було засмучена дівчина та слухавку уже кинули.
• Чоловік? – почувся за спиною співчутливий голос Єгора.
• Так, вибачте. Я втратила відчуття часу і …
• Не потрібно, не виправдовуйтесь, - він зробив до неї крок і узяв за руку, вона не заперечила. – Ви не повинні так себе почувати. Досі ви усміхались і безупинну про щось розповідали, а зараз відчуваєте себе у чомусь винною. Ви не вчинили нічого поганого, а ось у вашого чоловіка схоже є якісь проблеми.

Вони були знайомі лише кілька годин, тож така відвертість була вже занадтою.

• Я мабуть вже піду, вибачте. – вона розвернулась і швидко пішла не розуміючи куди йде і де взагалі знаходиться.