Розділ 2. Колись вона була...

Крапельницю зняли після обіду. Рука трохи нила в місці уколу, але голова прояснилася, наче туман розвіявся після довгих годин вимушеної тиші й думок, що кружляли без упину.

Віра лежала, втупившись у стелю, і раптом гостро відчула: лікарня — це місце, де ніщо не відволікає від себе самої. Тут немає термінових дзвінків, листів, дедлайнів. Лише ти й твоє минуле, що нарешті наважується зазирнути в очі.

Колись я була... Ця думка прийшла несподівано й застрягла в горлі, наче клубок тепла й болю водночас.

Колись вона прокидалася зранку з легким хвилюванням передчуття — не від страху, а від радості нового дня. Любила свою роботу: швидкий темп, логіку цифр, відчуття контролю над хаосом постачань і договорів. Любила вдягатися так, щоб у дзеркалі бачити жінку, яка подобається собі — доглянуту білявку з теплими сіро-зеленими очима й усмішкою, що притягувала погляди.

Валерій тоді дивився на неї з гордістю, обіймаючи зі спини, коли вона укладала волосся: «Ти в мене красуня, розумниця, справжня бізнес-леді». Вона усміхалася — не була бізнес-леді, просто була собою: жінкою, яка вміла працювати й кохати, встигати й дбати. Вірила, що цього достатньо назавжди.

Палата повільно занурювалася в напівтемряву. За вікном спалахнули перші різдвяні вогники — десь унизу, біля входу, прикрашали ялинку. Віра бачила лише верхівку з мерехтливими гірляндами, що знущалися своєю святковістю над її самотністю.

Різдво... Вона ковтнула важкість у горлі, відчуваючи, як очі печуть. Торік вони ще були разом — Валерій, син Олег, вона. Сміх, аромат мандаринів, тиха музика. А цього року — лише тиша. Син уже вісім місяців на стажуванні у Римі. Валерій — у чиємусь іншому теплому домі. А вона — тут, з тиском, що підскочив, і впевненістю, що розсипалася на порох.

Віра обережно підвелася, спершись на подушки. Голова ще гуділа, але після крапельниці і кількох годин відпочинку, вона почувалася значно краще.
 

На тумбочці лежала її сумка — та сама, з якою вона механічно ходила на роботу останні місяці. Вона знала напам’ять її вміст: документи, зарядка, телефон... і косметичка, що стала реліквією з минулого життя.

Довго дивилася на сумку, ніби та могла зникнути. Косметичка здавалася чужою — з часів, коли вона фарбувала губи не «про всяк випадок», а просто тому, що хотіла відчувати себе красивою. За останні місяці вона витягувала її лише для того, щоб взяти звідти таблетку, адже наповнювала її не косметикою, а новими блістерами пігулок.

Навіщо? — подумала вона. І здивувалася, що відповіді не було.

Потягнулася й дістала косметичку. Застібка клацнула тихо, наче боялася порушити крихку тишу. На самому дні — улюблена помада, ніжно-ягідна, куплена майже рік тому. Віра провела пальцем по тюбику, ніби торкаючись спогаду про себе колишню.

«Дурна», — прошепотіла, але кутики губ ледь піднялися в усмішці.

Нанесла помаду обережно, ніби боялася злякати цей тендітний момент відродження. Потім — легкі пастельні тіні, які розтушувала пальцями. Не ідеально, не професійно, але живо, тепло. Волосся поправила, відкинула пасма від обличчя.

У маленькому дзеркальці на неї дивилася жінка — втомлена, так, але не зламана. Очі все ще теплі, губи м’які, риси правильні й привабливі. Обличчя не чуже.

«Ось ти де, — тихо сказала Віра сама собі, заглядаючи в люстерко. — Я тебе майже загубила».

Двері палати відчинилися знову.

Цього разу вона підняла очі.

Євген зупинився на порозі на мить довше, ніж належало за протоколом. Його погляд ковзнув по її обличчю — і в глибоких чорних очах промайнуло щось нове, не просто професійна увага, а тихе, мимовільне захоплення. Тепле. Людське.

Віра відчула це всім тілом — наче легкий струм пробіг по шкірі.

Серце зробило невпевнений, але рішучий крок уперед.

Вона ще не знала, що це означає.

Але вперше за довгий час їй не захотілося відвертатися чи ховатися. Навпаки — захотілося дивитися в ті очі довше.