На псевдо - Жасмин

Розділ 1. Кількома місяцями раніше

Як на мене, сьогоднішня вистава - повний треш! І навіщо я купилась на пропозицію Тарапати зіграти, з дублюючим складом, на приватній вечірці?

Мирон Тарапата – директор нашого збіговиська, з дивною назвою «Ілюзіон». Цей грошовитий кретин вважає себе мистецтвознавцем і гордо величає своє дітище театром.

Свого часу він залучив до основного складу «Ілюзіону» кількох талановитих акторів, що з різних причин, залишилися  без улюбленої роботи. А потім доповнив колектив зграєю жадібних нездар і таким чином став на чолі модного й прибуткового мистецького закладу.

На жаль, в нашому репертуарі немає п’єс Вільяма Шекспіра, Франческо Петрарки чи  Джованні Бокаччо. А гастролі трупи обмежуються мандрами по заміських маєтках липових театралів.

Я вже мовчу про дикі фантазії нашого костюмера, що створює не авангардні мистецькі артефакти, а безсоромне дрантя. Хоча до сценаріїв, які схвалює наш режисер той мотлох дійсно пасує.

Довершує піраміду рентабельного безчестя активна реклама в мережі. Її ліпить для дядька Мирона підліток-небіж і має заробітки ніяк не гірші, ніж мої.

Даруйте, що за критикою бізнесу пана директора, я не представилася! Мене звати Нонна Сорока – актриса погорілого театру. Таку безжальну характеристику дали мені наші довгоногі дівки. Я не сперечаюся, адже це правда.

Переселенка зі Сходу, що закінчила акторський факультет встигла насолодитися лише одним театральним сезоном. Його я пам’ятатиму завжди! Спогади про щирі оплески в момент фіналу, коли опускається занавіс, викликають лише гіркі сльози й каменем висять на душі.

В тому житті у мене було багато друзів і добрі батьки. А потім прийшло зло й відібрало мою улюблену роботу, разом з найдорожчими людьми. Далі шок, безладдя й подорож у невідомість. Так я опинилася в столиці. Роздавлена, але жива, в гостях у двоюрідної тітки.

Тьотя Софа не довго вгамовувала мій смертельний біль та відразу запропонувала заробляти на хліб, протираючи собою пілон в одному з нічних клубів. Але не таким я уявляла свій театральний шлях, щоб заради їжі, торгувати тілом. Тому пішла в офіціантки.

Поміж столиків я ніколи не базікала про крах акторської кар’єри чи душевні муки. Хоч керівник закладу звісно знав мою біографію та якось покликав за лаштунки. Там сидів справжній буржуй, вбраний у дорогий одяг. Літній чоловік провів зі мною коротку бесіду, після якої я увійшла до складу його «театру».

Від звістки, про мою нову роботу, тьотя Софа неймовірно надихнулася. Вона зібрала своїх гамірних подруг і накрила святковий стіл. Дами забули підійняти поминальний келих вина за моїх батьків та гидко жартували про майбутні щедрі заробітки й грошовитих шанувальників мого таланту.

Отак, не маючи вибору, я повернулася на сцену. Звідки ж наївній дурепі з периферії знаття каламутних течій, котрими живе місцевий світ? Тільки вночі, залишаючись на самоті з подушкою, я постійно запитую себе: як довго витримаю цю божевільню?

А наразі стирчу біля чужих високих воріт і чекаю на таксі, що викликала. Нарешті бачу серед нічної пітьми яскраві вогні фар, активно жестикулюю й кричу:

– Я тут...

Ще мить і водій хвацько прочиняє мені дверцята.

– Дякую! На Спаську, будь ласка. Запрацювалася й не встигла до початку комендантської, – щиро жаліюся сторонній людині.

– Не хвилюйтеся, все норм. У мене залізобетонне посвідчення. Доїдемо без проблем, – посміхається симпатичний водій і врубає на порожній трасі максимально дозволену швидкість.

На задньому сидінні його седана затишно й тепло. Бічні ліхтарі зливаються в одну яскраву стрічку. Я розслаблено слухаю шурхіт асфальту з-під коліс й мимоволі зсуваю з ніг черевики, на високих підборах.

Так набагато краще, тільки литка припухла й болить. І колготи шкода! Гарні були, новенькі. Та коли нетверезий імбецил поліз перевіряти на пружність мої сідниці, я відскочила, мов вжалена. Зачепилася за гостру декорацію й могла сильно пошкодити бік, але слизька тканина врятувала. За це я їй щиро вдячна...

От навіщо лукавити? Адже все було геть інакше! В мить падіння, чиїсь міцні руки вдало підхопили мою тушку й не дали скалічитися об той недоречний абстракціонізм.

Повинна додати, що на цих «театральних» вечірках традиційної сцени взагалі не існує. Ми працюємо в залі, серед глядачів. І звісно люди, що виклали за яскраві враження кругленькі суми, не завжди виховані й толерантні.

Іще зізнаюся. То була дивна мить, одночасно схожа на запаморочення й вогняний промінь. Коли чорні, мов найтемніша ніч очі незнайомця пропалили мене наскрізь, я забула про біль.

А ще відчула жахливий сором. Низько опустила голову й пробелькотіла тупеньке вибачення. Підсвідомо смикнулася, щоб звільнитися з дужих рук та чоловік не квапився послабити обійми. Навпаки, спробував ще раз зазирнути мені в очі й голосом схожим на теплий шовк промовив:

– Яка казкова птаха поцілила до рук... Не поспішайте знищити блаженну мить. Без Вас дограють. Гей, шановний!

Це Він покликав бармена з-за стійки й запитав суворіше:

– Аптечка є? Допоможи!

Спектакль продовжили без мене. Рада-радісінька дублерка Катя миттю вчепилася за шию сценічного коханця, в той час, коли атлетичний незнайомець обережно підтримував і вів до холу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше