Ранок почався зовсім не так, як вони очікували. По-перше, їх не вивели на ранкове шикування. Коли, прокинувшись, Патер гукнув Вука з коридора й забажав пояснень, малий служка з винуватим виглядом повідомив, що отримав наказ від ланісти не будити нових докторів і, коли прокинуться, передати їм не виходити під страхом смерті з кімнати. І з сніданком теж доведеться зачекати.
— Домінус Пріск сказав: «Передай шановним гостям, щоб не хвилювалися. На них чекає дещо ліпше, ніж вони сподіваються. Хай лише запасуться терпінням», — мовив хлопчина тремтливим голосом і додав від себе: — Мені нічого не вдалося розвідати. Хіба що тільки те, що домінус Фелікс передав наказ ключнику відчинити приватий зал для тренувань доміні Патронія, і що навколо зали вже розставили його особисту охорону.
— Домінус Патроній, я так розумію, прокуратор? — уточнив Максимус, насупившись.
Вук кивнув:
— Гаразд, можеш іти.
— Домінус Пріск наказав, щоб я стеріг, аби ви не виходили з кімнати, — мало не плачучи, признався служка.
— Ну, то виконуй наказ, малий, — гмикнув Патер і жестом випровадив його за двері.
— Що це все означає, Максимусе? — прошепотів Макс, протираючи заспані очі.
— Сам не знаю, — знизав плечима той. Він сів до столу й підпер голову рукою. За мить прошепотів: — Ми мали б змінити зовнішність кардинально. Зголити мені бороду, а тобі чуприну було замало, — тяжко зітхнув. — Що, як люди Кассія уже вистежили нас?
— Сумніваюся, що справа в цьому, — заперечив Макс. — Навіщо їм тоді тренувальний зал і охорона? Вони могли просто пов’язати нас сонними.
— Це правда, — Патер трохи повеселішав і констатував: — Хай там що, нам залишається тільки чекати.
Утім, довго чекати їм не довелося. Невдовзі двері відчинилися, і озброєний воїн у гладкому шоломі й кольчузі — вочевидь, особистий охоронець прокуратора, — зайшовши в кімнату, простягнув їм казенні пенули з капюшонами.
— Надягайте і йдіть за мною, — наказав він.
Поспіхом накинувши плащі на плечі й насунувши капюшони на самі очі, Патер з Максом рушили за охоронцем. Перетнули довгий коридор і, спустившись на перший поверх, де вже чатували такі самі воїни, як їхній проводир, зупинилися перед масивними дубовими дверима. Воїн постукав, трохи зачекав, потім відчинив двері і пропустив у них гостей, а сам залишився зовні. Двері, зачиняючись, глухо грюкнули за їхніми спинами.
Макс роззирнувся. Вони стояли на порозі приміщення, завбільшки зі шкільний спортзал. Воно і справді було схоже на спортивну арену, оточену кількома рядами глядацьких лав і з майданчиком, посипаним дрібним піском, ніби для стрибків у довжину, тільки разів у десять більшим. Але стіни були вкриті фресками, а якраз навпроти дверей підносилася мармурова ложа. Там уже сиділи ланіста, писар і незнайомець у тозі, вочевидь, прокуратор. На піску майданчика лежали скутум і дерев’яний меч-рудіс.
Прокуратор жестом наказав прибулим підійти ближче. Він пильно оглянув Патера і Макса з ніг до голови, ніби роздивляючись товар. «Ще б у зуби зазирнув», — роздратовано подумав хлопець.
— То ти і є майстер невідомої боротьби? — нарешті запитав вельможа чи то здивовано, чи презирливо, і, не чекаючи на відповідь, звернувся до ланісти, певно, повертаючись до попередньої розмови: — Справді, непоказний.
— Перевірмо його в дії, — запропонував Пріск і вже до Макса: — Не підведи мене, Філіоле! — плеснув у долоні і гаркнув: — Гате, сюди! — Прокуратор скривився і покрутив пальцем у вусі. — Даруйте, доміне, — вклонився йому ланіста.
Гат, наче тільки й чекав на команду господаря, вибіг на майданчик з непомітних дверей в дальньому кутку залу. Він був у повному екіпуванні мурмілона: хоч могутній торс залишався голим, як і вимагали правила арен, голову прикривав важкий шолом із широкими крисами, праву руку — шкіряна маніка, а ліву гомілку — бронзова окрея[1]. Просто бойова машина. Залишалося тільки взяти щит, що прикривав його до підборіддя, і меч — дерев’яний, але від того не менш небезпечний. Велет люто блискав очицями з круглих прорізів глухої маски. Гат був тупий, але злопам’ятний. Макс розумів, що приниженому велетню аж кортить розмазати його по піску арени.
— Ну, покажи своє мистецтво! — сказав прокуратор.
Макс не поспішав. Хоча Гат гарчав і, мабуть, стікав слиною під маскою, а прокуратор нервово постукував пальцями по мармуру, хлопець спокійно оцінив ситуацію.
«Максимус все точно описав, — думав він. — коте-гаеші не прокатить. Тут, гадаю, найбільше підійде тай-отоші. Ну що ж, начувайся, псяча твоя морда», — підбурив свою спортивну злість Макс.
На пісок він ступив уже цілком сконцентрованим, розуміючи, що Гат одразу попре на нього. Тож, щойно той зробив перший крок в його напрямку, Макс ковзнув трохи вбік з лінії атаки і, перехопивши «пса» Пріска, вчепився обома руками в його важкий щит: лівою за верхній кований край, а правицею — нижче. Крутонув скутум, наче кермо, вперед і вниз, підхоплюючи шалений розгін Гата. Водночас він жорстко виставив ногу, перекриваючи велетню шлях. Той за інерцією перекинувся через цей живий шлагбаум, важко крутонувся в повітрі та з глухим гуркотом гепнувся на бік, від удару перевалившись на спину. Аж, здається, стіни затремтіли. Зверху Гата накрив, як віко домовини, власний щит. Макс, не зволікаючи, осідлав поваленого велетня і притиснув верхнє ребро скутума до його горлянки так, що Гат тільки безпомічно хрипів під шоломом. Весь бій тривав від сили секунд тридцять.
Запала тиша. Було чути тільки, як судомно хапає ротом повітря переможений. Макс послабив тиск і запитально глянув на трибуну. Схоже, цей рух привів до тями тих, хто спостерігав за поєдинком. Прокуратор махнув рукою і сказав:
— Відпусти його.
Макс підвівся, вивільняючи супротивника, і відійшов подалі, все ще тримаючи його в полі зору. Той лежав нерухомо, знищений не так фізично, як морально. Хлопцеві навіть стало шкода його. Але його увага швидко переметнулася на власне тіло: з руки на пісок капала кров. У запалі бою він геть забув про рану, яка після чудодійної настоянки християн і лазні Кассія геть перестала його турбувати. До того ж Патер міцно перебинтував її ввечері. Адже вони готувалися до ранкового спецімена. І ось тобі маєш.