Школа розташовувалася одразу за Колізеєм. У неї навіть була своя арена — така собі демоверсія Колізею. Оминувши парадну колонаду, Борей повів Максимуса й Макса до господарських воріт, де в'їжджали й виїжджали вози; як у вулику, снували туди-сюди раби в засмальцьованих туніках, тягаючи вантажі; та й варта тут була не така прискіплива. Гладіатор лише гаркнув на вході: «Ці зі мною», — і їх безперешкодно пропустили всередину.
Вони пірнули в темний коридор і пішли складськими приміщеннями, наповненими піфосами[1] з олією та мішками з бобами і ячменем; потім перетнули двір, де працювали зброярі, раз по раз роздуваючи горна; минули стійки з важкими дерев’яними щитами й опинилися перед вузькими кам’яними сходами без жодних прикрас. Сходинки були стерті тисячами ніг, що підіймалися й спускалися на верхні яруси. Втікачі підійнялися слідом за Бореєм на другий ярус. Стіни тут були білішими, а повітря свіжішим.
Гладіатор звернув у нішу праворуч, і його супутники, подавшись за ним, побачили масивні двері й раба, що сидів перед ними на ослоні. Він був справжнім атлетом: широкі плечі, бичача шия, через що голова здавалася маленькою, ноги стовпами впиралися в долівку — не підважиш.
— Пріск у себе? — запитав у нього Борей і, отримавши ствердну відповідь, жестом наказав впустити його. — Вони зі мною, — відповів на німе запитання раба.
— Я їх не знаю, — насупився раб.
— Скоро дізнаєшся, — відрізав Борей.
Велетень зітхнув, неохоче підвівся та з таким самим тупим виразом на обличчі повторив:
— Ти заходь, а їх я не знаю. — Він відчинив одну стулку дверей і пропустив Борея.
Патер із Максом залишилися в коридорі. Під пильним поглядом раба Максові стало незатишно, а ось Патер стояв, ніби й не бачив загрозливої пози вартового — жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Утім, чекати їм довелося недовго.
— Гате, пропусти тих двох, — пролунав з-за дверей різкий голос.
Велетень відступив, даючи відвідувачам шлях.
У великій кімнаті, куди сонячні промені потрапляли тільки крізь вузенькі вікна під стелею, стояв чад від олійних луцерн. У їхньому миготливому світлі все видавалося похмурим: масивний стіл на лев’ячих лапах, вмонтовані в стіну відкриті полиці із сувоями та якимись металевими речами, схожими на знаряддя тортур, фрески на стінах, що зображали гладіаторські поєдинки.
Господар цього приміщення, жилавий літній чоловік із холодними очима, чудово вписувався в цю атмосферу. Він пильно, з ніг до голови, оглянув обох чужинців. Макс постарався наслідувати Патера й не опустив очей. Однак ланіста, як хижий звір, все одно відчув його хвилювання, і його губи скривила зневажлива посмішка.
— Борей сказав мені, що ти був центуріоном. І я бачу, що це правда, — звернувся він до Максимуса. — Такі люди мені потрібні. Я охоче візьму тебе доктором провокаторів[2] за вісімсот сестерціїв на рік. А хлопець мені ні до чого. Він слабак.
— За тисячу двісті, — відповів Патер твердо, — і то лише на випробувальний термін, а потім поговоримо. І тільки разом із хлопцем, — він кивнув Максові, і той, здогадавшись без слів, витягнув з-за поясу гаманець. Максимус рішучим кроком здолав відстань, яка відділяла їх від ланісти, і поклав на стіл перед тим шкіряну диковинку.
Небачена річ докорінно змінила атмосферу. Грізний господар, витягнувши шию, вмить перетворився на стривоженого гусака. Він несміливо потягнувся до дивної речі і став крутити її в руках. Потім розгорнув, зазирнув у кожну кишеньку, здивовано обмацав вставку для карток із прозорого пластику і, наштовхнувшись у відділенні для монет на два сестерції, нарешті видихнув, вражено хитаючи головою.
— Цей гаманець із Серіки — єдина річ, яка залишилася хлопцеві у спадок від загиблого батька, тож він з радістю і шаною дарує цю річ тобі, щоб ти став йому за батька, — пишномовно пояснив Максимус і поспішив додати: — А ці дрібні монети ми поклали, щоб у тебе, доміне, водилися гроші.
Ланіста знову похитав головою і, не зводячи очей з гаманця, сказав за хвильку:
— Добре, хай лишається. Але на твоєму утриманні.
— Згода, — кивнув головою Максимус.
Борей, який спостерігав за переговорами, схрестивши руки на грудях, розслабився.
І тут Макс дзвінким від хвилювання голосом вигукнув:
— Ні, я не згоден! Це безчестя для мене. Я — майстер екзотичної східної боротьби і не збираюся жити на чиємусь утриманні.
Ланіста розреготався.
— Майстер? — глузливо запитав він, віддихавшись і витерши сльози. — Боги свідки, нічого кумеднішого мені чути ще не доводилося.
— Не віриш? — Макс, здавалося, ось-ось лусне від гніву. — Ану клич сюди свого кач… бика! Хай спробує подужати мене!
— Охолонь, — взяв його за лікоть Патер і заходився перепрошувати господаря: — Не зважайте, у хлопця гарячка після дальньої дороги.
Макс люто висмикнув руку:
— Я сказав, клич!
— Ну дивись, filiole [3], ти сам напросився, — знизав плечима Пріск і гукнув: — Гате, зайди-но сюди!
Здоровань боком увійшов до кімнати і завмер в очікуванні. Ланіста вказав пальцем на Макса й наказав:
— Взяти! — І раб кинувся виконувати наказ хазяїна.
Однак Макс уже встиг сконцентруватися. Холодна лють сповнила його груди свинцем. Він уважно стежив за кожним рухом гіганта. Щойно Гат схопив його за туніку, хлопець провів коте-ґаеші: перехопив зап'ясток раба обома руками, водночас роблячи крок убік, і зігнув кисть всередину, викручуючи руку. Здоровань, крякнувши, повалився долілиць під ноги Максові. Той миттєво опустився на одне коліно, притискаючи руку велетня до кам’яних плит і продовжуючи жорстко фіксувати суглоб.
Німа сцена: всі троє спостерігачів завмерли з роззявленими ротами, безтямно втупившись поглядом у поваленого колоса, який звивався на підлозі й гатив вільною рукою по підлозі, намагаючись полегшити біль. Макс відпустив нещасного й переможно глянув на ланісту. Той нарешті оговтався.