Втікачі спустилися в напівпідвальне приміщення однієї з попін, розкиданих довкола Колізею та гладіаторської школи Людус Магнус. Тут було душно й гамірно. Тхнуло кислим вином, олійним чадом від світильників, немитими тілами й кепською їжею. Закіптявілі стіни були вкриті вугільними малюнками фалосів (на щастя) та списками перемог гладіаторів.
На вході, за почорнілим від вогню прилавком, де в отворах ол[1] парували страви, їх зустрічав похмурий господар у засмальцьованій туніці. Вони привіталися й подалися углиб приміщення. Сіли обличчям до виходу. Кружальця від мокрих кухлів, масні плями й вирізані ножем написи на порепаному столику виказували на його вік, а збиті кути натякали на бійки, де в хід ішли меблі.
Максимус гукнув малого служку та замовив глечик поски й тарілку солоних смажених бобів. Розраховуючись дрібними монетами, він непомітно сунув хлопчику сестерцій і тихо наказав:
— Поклич мені Борея з Магнусу. Скажи, справа термінова. І тихо мені!
Сестерцій миттю зник за щокою замурзаного служки. Той мовчки кивнув і зник. Максимус налив кисляка в глиняні кубки й так само тихо сказав Максові:
— Поводься невимушено: пий, їж, розказуй щось.
Макс досі сердився на старого через втрату одягу. Найбільше було шкода зручні кросівки й новісінький рюкзак. Він сьорбнув вина і насилу стримався, щоб не скривитися. Напій більше нагадував розбавлений оцет. Макс погриз смажений біб, надто твердий для його зубів, і, притулившись спиною до стіни, запитав:
— Що розказувати?
— Та хоч що, — стенув плечима Максимус і голосно, напоказ, засміявся: — Клянуся Геркулесом! Так і сказала? Ох і лиха баба! — зиркнувши по залу та переконавшись, що на них не звертають уваги, Патер заспокоївся і запитав: — Розкажи про свою родину. Вона мешкає в Римі?
— Ні, я взагалі з іншої країни. У твої часи її ще не існувало. Це на березі… Борисфену, — пригадав Макс давньогрецьку назву Дніпра. — Там тепер стоїть велике красиве місто — Київ. Моя родина залишилася там.
Максимус вражено похитав головою.
— Не знав, що римські колонії простягнуться аж за край Ойкумени.
— Ні, яка це колонія! — обурився Макс, а потім, здогадавшись що до чого, засміявся: — Латину я вивчив сам, у гімназії.
— І як же ти опинився так далеко від дому? — не здавався Максимус. — Потрапив у полон?
— Ні, просто приїхав до тітки Оксани, — хлопець насупився. — Точніше, мама мене відіслала.
Дивуючись сам із себе, Макс розповів Патеру про події останніх місяців. Проте, якщо він сподівався, що старий стане на його бік, то глибоко помилився.
— Твій вітчим — шляхетна людина, а ти — невдячний виродок! — вигукнув старий, ледве дослухавши Макса. — Він мав цілковите право відправити тебе до батька, бо не відповідає за тебе й твоє забезпечення. Натомість він годував тебе, утримував, ще й намагався забезпечити твоє майбутнє.
— Може, у вас тут і такі звичаї, а в нас… — почав ображений хлопець, але саме цієї миті на вході намалювався малий посильний.
За ним до попіни увійшов кремезний чоловік у пенулі з накинутим капюшоном. Спритно маневруючи між столами, де публіка азартно кидала кості, новий відвідувач підійшов до столика, за яким сиділи Максимус і Макс. Він обіперся кулаками об стільницю й пильно глянув з-під капюшона на втікачів. Хоча незнайомець горбився, намагаючись зменшити свій зріст, він однаково був вищий і міцніший за пересічного римлянина та нависав над столом, як гора. Макс мимоволі зіщулився.
— Ну, я Борей. І я прийшов. А хто ви такі і що від мене хочете?
Максимус мовчки витягнув половину монети й поклав на стіл. Борей пильно глянув на неї і, відсунувши табурет, сів навпроти Патера, але впівоберта, щоб бачити зал. Махнув служці, замовляючи випивку. І, зачекавши, поки хлопчик поставить глек і кубок та піде геть, поклав великі руки в напульсниках на стіл. Краї плаща розійшлися, і Макс тепер бачив, що шкіру передпліч гладіатора помережано шрамами. Борей неквапливо витяг з-за шкіряного ременя, яким було обмотане його ліве зап’ястя, другу половину монети і приклав до тієї, що лежала на столі. Половинки злилися. Гладіатор глянув на Максимуса:
— Із Епафродитом усе гаразд?
— Не знаю, — не став лукавити Патер. — Він допоміг нам втекти. Сподіваюся, його не запідозрили.
Борей кивнув і глянув на Максимуса ще пильніше.
— Що ви хочете від мене?
— Щоб ти сховав нас у школі від людини, яка шукає нашої погибелі. Він має достатньо грошей, аби перетрусити весь Рим.
Гладіатор замислився.
— Ланіста[2] прихильний до мене, але навіть мені не під силу вмовити його дати вам прихисток просто так. Хіба що як вільнонайманим, — Борей із сумнівом оглянув співрозмовників. — Ви вмієте хоч щось, що було б корисним для школи?
— Я колишній центуріон, — сказав Максимус, задерши підборіддя.
— А я володію рідкісним мистецтвом бою. Можу показати кілька бойових хитрощів, — не став пасти задніх Макс.
— Це міняє справу, — кивнув Борей, і кутики його губ торкнула усмішка.
— Обговоримо подробиці дорогою, — запропонував Максимус. — Ми сидимо тут надто довго. Я боюся, щоб нас не вистежили.
— Розумно, — погодився гладіатор, і всі троє попрямували до виходу.
Вони зупинилися в тіні платанів, подалі від натовпу, що вирував перед Колізеєм, і продовжили розмову.
— Є ще дещо, — сказав Борей. — Ви маєте гроші? Потрібен подарунок для ланісти і спортула[3] для писаря. Без цього ніяк.
— У нас є близько дев'ятисот сестерціїв, — підрахував Максимус.
Гладіатор зітхнув і пробурчав собі під ніс:
— Цього замало. Писар візьме сестерціїв двісті, а то й триста. Лишається шістсот. Ланіста за таку дрібницю навіть не підведеться з крісла. Доведеться таки ризикнути й погодитися на той бій.
— Не треба ризикувати через нас, — втрутився Макс. — Здається, у мене є дещо цікаве для них. — Він прикриваючи рух долонею, витяг з-за поясу туніки гаманець.