Пролог

1

На перерві Макс сидів на задній парті, уважно спостерігаючи за звичним гармидером. Багнюк присів на краєчок стільниці й залицявся до першої красуні класу Ніколь Борової. «Ні, Баг не підійде, — розмірковував Макс. — Надто в’їдливий. Почне розпитувати хто та звідки». Кузьменко колотив підручником сусіда по парті. «Халк надто тупий, не потягне», — закотив очі Макс. Рибарчук плювався паперовими кульками в Тарасову й реготав на весь клас. «А от Риба саме те, що треба. Цьому аби поржати, хоч і не дурень», — вирішив Макс і підвівся, прихопивши телефон. Він підійшов до парти, біля якої Риба вів обстріл, і, втупившись у свій айфон, ніби випадково сів так, щоб однокласник міг бачити екран. Довелося чекати хвилини зо дві, перш ніж той помітив картинку, на яку Макс його ловив. Риба моментально забув про Тарасову, підсів до Макса, прочитав напис над піксельною фігуркою, надзвичайно схожою на їхню англійку й зареготав:

— Blat is good! Сто балів! Сам придумав?

— Ні, — Макс похитав головою. — Куди мені? Скачав інді-гру на Steam. Виклав якийсь наш випускник. Дивись!

Піксельна фігурка учня намагалася пройти до дверей, але вчителька заступила шлях. «Who’s there?» — сплив над нею напис. Макс набрав: «It’s me». Пролунав різкий звук, і і екран блимнув червоним: «GAME OVER».

— Нетля сказала б «It is I», — нетерпляче засовався на стільці Риба й став наполягати: — Набери!

Макс послухався. І під тріумфальні звуки піксельна вчителька пропустила учня зі словами Blat is good!

— Круто! — знову захоплено вигукнув Риба. — Кинь лінк!

«Клюнув», — зрадів Макс, поламався для годиться і скинув посилання.

До кінця уроків над грою реготав уже весь клас, а наступного дня вона завірусилася по школі.

Макс був задоволений. Він кілька місяців писав код для цієї гри, і її успіх перевершив усі його сподівання. Він заздалегідь видалив цифрові сліди хостингу, тож був упевнений, що до нього не доберуться. Але хлопець не врахував, який шторм здійме його сатира.

Через день до школи зателефонував хтось із батьківського комітету. І того ж вечора екстрено зібралася педрада. Мулке учительське болітце збурилося. І, якщо по правді, було чого. Математик Петро Казимирович на прізвисько Циркуль заздалегідь записав відео гри, і тепер, переглядаючи його, кожен учитель переконувався, що справа серйозна.

Гравець не міг здолати першого рівня, поки не здогадувався: прослизнути далі можна лише тоді, коли під звуки «буль-буль» історик зупиняється біля заскленої шафи з бюстом Юлія Цезаря. Червононосий Аркадій Вікторович, в народі Аквавітович, затрясся всім тілом і, віддано зазираючи в очі завучці, забубонів:

— Та я той… та я ніколи з Цезарем… та хіба ж я не розумію.

Лілія Вольфівна, або просто Вовчиця, пропікала його поглядом крізь окуляри й тяжко дихала.

Англійка Наталя Іванівна — Нетля, донька самого Миколи Федоровича з Департаменту, розплакалася, переглядаючи рівень зі своєю участю.

— Я навчаю їх шляхетної форми, тому It's I, — намагалася виправдатися вона, але її ніхто не слухав.

Завїдальнею Любов Миколаївна, в категоричній формі запрошена на педраду, вкрилася червоними плямами, споглядаючи, як її піксельна двійничка скидає в сумку з написом «Собі коханій» м’ясо, фрукти, сир, призначені для дітей.

Фізик Павло Павлович — Падло Падлович — прикрив очі рукою, ніби боявся, що вони, як і на екрані, спалахують значками доларів. Рука піксельного фізика тим часом у відповідь на хабар слухняно виводила у журналі дванадцятки.

На передостанньому рівні дісталося й завучці. Учителі, по яких не проїхався каток сатири, ледве придушували усмішки, споглядаючи, як екраном бігає грудаста баба й глушить високим вовчим виттям гравця, який не встиг заховатися в шафі.

Однак, коли на фінальному рівні з’явився директор на тлі сейфу з пакунками грошей, усім стало не до сміху.

Анатолій Климович сидів насуплений, наче мопс, якого забули вигуляти, й нервово постукував олівцем по столу. Додивившись гру, він довго мовчав. Осіння муха, яка билася в істериці об шибку, висловлювала почуття усього педколективу, що застиг у безмовному жаху. Директор розтулив рота, потім знову стулив. Послабив краватку. Махнув рукою фізрукові, і Свисток, швиденько набравши у склянку води з кулера, запопадливо підніс її керівникові. Анатолій Климович вихилив воду одним ковтком, прочистив горло і нарешті сказав:

— Сподіваюся, всі ви розумієте, що це не просто невинний дитячий жарт, — колектив одностайно закивав головою. — Це пляма на нашому іміджі, на всій нашій гімназії, — голос директора міцнів, переповнюючись безкорисливим патріотичним жаром. — Негайно знайти автора і вжити заходів!

— Автор анонімний. Він видалив цифрові сліди. Ми нічого не вдіємо через код, — наважилася тихо заперечити інформатичка.

— Мені байдуже! Хоч землю рийте, а знайдіть мені цього гімнюка! — закричав директор. Його обличчя побагровіло, і він безпомічно замахав рукою, тяжко вимовляючи: — Ми маємо знайти його найближчими днями… Ні — завтра. Завтра він має сидіти в моєму кабінеті!

Вовчиця підвелася з непроникним обличчям, підійшла до аптечної шафки й накапала корвалолу. Подала шефу. Потім спокійно сказала, ніби бажаючи довести неправдивість свого ігрового портрету:

— Поки що треба спробувати запобігти поширенню цієї гидоти, — і звернулася до вчительки української мови й літератури, загальної улюблениці, яку навіть батьки слідом за дітьми називали «Наша Херувима»: — Серафимо Степанівно, негайно зв’яжіться з батьками в чатах, соцмережах, телефоном, чим завгодно, поясніть їм ситуацію і попросіть, як ви вмієте, поговорити з дітьми.

Наша Херувама кліпнула блакитними очима, кивнула сивою головою, і вибігла з учительської.

— Дякую, Ліліє Вольфівно, — кивнув директор, поступово оговтуючись. — Які ще будуть пропозиції?

Фізик, забравши руку від очей, сказав:

— А чом би не скликати завтра лінійку? Запропонувати здатися добровільно тому, хто приніс у гімназію цю заразу.