11.

-  Тепер твоя черга, - Петро повернувся до Івана й подав йому перо.

Козак відчув поштовх. Руки й ноги втратили прозорість. Він помалу опустився донизу і ступив на землю.

- Що це? –  підійшов до столу, взяв перо.

- Останній іспит.

- Який іспит, батьку?

- Іване, я не твій батько й ніколи не був ним. Я лише твій опікун, а справжній твій старий допомагав з іншого світу.

Парубка ніби знову накрила холодна вода, - але… я не розумію…, - Петро не дав йому договорити.

- Якщо хочеш дізнатися про все, постав підпис, - чоловік вказав пальцем у нижній правий кут паперу.

Іван, вагаючись, підніс перо й поставив маленький хрестик. Умить надворі вдарив грім, до кімнати хлинув рідкий дим. Обличчя двох незнайомців почали набувати обрисів. Іван побачив в одному «батька», а в  другому себе, але без очей.  Схопив руками своє обличчя й не відчув ні носа, ні рота, лише очі. Далі пропали й вони …

…пітьма і нічого більше. Ще мить – і попереду з’явилася маленька цяточка світла. Вона почала наближатися, ніби летіла до нього. Ось  уже цяточка переросла в білий коридор, а за ним постало щось схоже на пекло.

          Іван насторожено зайшов до червоної зали. Високі колони підпирали ледь помітну стелю. Біля стін стояли столи з коштовними вазами, їжею, грошима, золотом, зброєю. Козак підійшов до одного. Скарби ніби дивилися на нього, вмовляли взяти. Іван вже, здавалося, спокусився  й потягнувся до золотої монети на краю столу, але тут-таки переборов себе, забравши руку геть.

- Молодець, - почувся вдоволений гучний голос із кінця зали. Парубок поглянув туди. За колонами на троні з кісток, якого він спочатку не помітив, сидів величезний блазень у різнокольоровому одязі-балахоні з дзвіночками на голові.

 Іван відступив від столів і підійшов до трону.

- Я завжди покладав на тебе надії.

-  То це ти мій батько? 

- Буревій дарував дитину Омелькам, яка ніколи не була їхньою. Так, Іване, ти мій син, - на обличчі блазня вимальовувалась зловісна посмішка, - і всі мої діти мають віддати дещо за те, щоб отримати справжню силу, що тече в їхніх жилах.

- А якщо не віддам?

- Перевтілишся в одну з тих дорогоцінних речей.

- Як я бачу, таких, що не віддали, вдосталь, то що ж це таке?

Демон взявся гучним сміхом, - дрібна річ - твоя душа, - він протягнув пальці до козака, зображуючи мізерність.

- Це означає, що я навіки залишусь заручником.

- Ой, не сміши, всього якихось двісті років у найкращому випадку, - блазень піднявся з трону і пройшов до одного зі столів, витягнув із-під коштовного непотребу величезний папірус та, усівшись на своєму місці, простягнув його Іванові.

- Сьогодні мені вже було достатньо однієї угоди, - козак узяв контракт і почав читати, - що я отримаю взамін душі?

- Мені здавалося, ти більш кмітливий, - демон, сердячись, тицьнув кігтем вказівного пальця на  заголовок документа: «Угода про здобуття нової сили».

- До сьогодні моя жага до характерників була сильнішою, але я не маю бажання пролежати  каменюкою, - Іван простягнув руку, показуючи, щоб йому дали перо. - Що буде після того, як я знов постану тут?

Блазень змахнув рукою –  в Омельковій руці з’явилося золоте перо:

 - Ти станеш одним із  янголів, як ті, що врятували тебе сьогодні.

 Козак пильно подивився в бездонні очі свого справжнього батька, закусив губи і легким рухом руки поставив хрест на папірусі.