На краю життя

2.

- Ой, щось ти Остапе, втратив молоду швидкість.

- Зарано ти це кажеш, Андрію, побачиш, він знову обжене тебе на вороному.

- Можливо, можливо, Миколо.

Далекі голоси розбудили хлопця. Позіхнувши та потягнувшись у різні боки, парубок піднявся й почав вдивлятись в далечінь.

- Сюди, сюди.

- Ти диви, який прудкий.

- Звідки ці голоси, чи це мені ввижається, може я захворів? - хлопчина що є сили протер очі й знову почав дивитись навкруги. За кількасот метрів побачив трійцю козаків, що наввипередки гасали степом. Іван з радощів кинувся до них, - Я тут, я тут! – на всі груди кричав Омелько.

Три постаті зупинились.

- Я тут, я тут!

- Та бачимо ми, що ти тут, - уже під’їжджаючи до Омелька з усмішкою мовив один.

- Як тебе звати? – запитав другий.

- Іван.

- Що це ти, Іване тут сам? Кажуть, половці десь неподалік проходили? – третій.

- Так, спалили вчора село і забрали моїх батьків, один тільки я втік.

Козаки переглянулися, помовчали. Найстаріший мовив:

- Значить, один залишився, кажеш. Ну що тут поробиш, не кидати ж тебе самого.

Авжеж, заберемо тебе з нами, зрадів наймолодший. - Навчимо всього, що повинен знати козак, - і подав руку .

Іван трохи повагався, але – що робити? – скочив на коня.

Троє вершників стьобнули нагайками, вороні заіржали й рушили чвалом уперед до степу.