1.

            Жила собі родина Омельків. Чоловік з дружиною тривалий час не мали дітей. Навіть по селу почали поширюватись чутки, що Марисю хтось прокляв. Селяни обходили їхню хатину десятою дорогою, боячись  прокляття, яке може перейти до інших. Петро з Марисею вже не знали, що робити. Провидиці й знахарки, до яких вони зверталися, нічим не могли зарадити.  Уже втративши всяку надію, Омелько вирішив попросити поміч у мольфара-вісника Білозора, який мешкав біля лісу. Люди не ходили до нього, тому що він мав ще й лякливе ім’я - Буревій. Ходили легенди, якщо звернутись до Буревія, отримаєш не тільки пуд щастя, а й діжку горя згодом. Але Петра це не зупинило і однієї пізньої ночі, коли всі спали, чоловік подався до лісу.

          Темна маленька хатина з перекошеним дахом і похиленими стінами бовваніла під лісом. Здавалося, там ніхто не мешкає. «Можливо, Буревія  вже нема», - подумав Петро. Але, вгледівши ледь помітний вогник у вікні халупи, вирішив зайти, прочинивши рипучі двері.

          Посеред сміття, бруду на холодній землі сидів, схрестивши ноги, старий дід. Він щось шепотів про себе і довго дивився на Омелька, поки той стовбичив на порозі. Нарешті мовив: «Можеш пройти».   І по паузі: «Сідай-но сюди», - вказав тонким кістлявим пальцем перед собою. Петро з острахом закляк у незграбній позі..

- Що тобі потрібно? – пробурмотів Буревій як тільки-но гість вмостився на підлозі.

- Хочемо з дружиною мати сина, - переборовши страх, сказав Петро.

- Чому сина, а не дочку? – дід почав витягати з кишень своїх штанів різні дерев’яні фігурки: собаку, кота, ворона, вовка, турка, козака.

- По селу пішли недобрі чутки про нас із Марусею через нашу біду. А якщо народиться хлопець, то він зможе перетерпіти недоброзичливість та самотність.

- Простягни руку вперед долонею до неба.

Омелько зробив так як попросив старий. Умить через дірку в стрісі пробилося світло місяця і до правиці чоловіка посунулись фігури. Спершу ворон, далі козак з вовком.

- Іди й більше не вертайся, - зашипів Буревій.

 Петро підхопився і швидко вибіг з хатини.

          Через дев’ять місяців у подружжя народився син Іван. Батьки не тямили себе від щастя. Усе недобре, що говорили селяни про дитя, вони закривали ласкою і добротою. Хлопець зростав  день у день. У десять наздогнав зростом чотирнадцятилітніх, не боявся вступати з ними в бійку, де найчастіше виходив переможцем. А ще Іван не підтримував товариських стосунків з однолітками, через що здобув погану славу відлюдька. Ріс черствим і недоброзичливим до односельців.

          Але як тільки заходила річ про батьків, хлопець умить ставав ніжним і радісним. Здавалося, ніколи нікого не любитиме так сильно, як їх.

          І ось однієї ночі між Вербною неділею та Паскою сталося нещастя. - Надвечір на село напали половці. Більшість жителів  узяли в рабство, решту повбивали, а хати спалили.

        Всіх зв’язали мотузками і вервечкою повели до табору. Полонені жінки з дітьми несамовито голосили, а чоловіки, понуривши голови, йшли без надії на порятунок.

          Іван шукав очима своїх батьків. Їх схопили першими, а хлопець таки встиг побісити ворогів своєю проворністю та спритністю. Тож у вервечці полонених він був одним з останніх. Перед ним ішов високий чоловік, Іван упізнав Данила Яворського. На відміну від інших односельців той досить приязно ставився до хлопця. Данило весь час щось дуже тихо шепотів чоловікові попереду. Коли ватага з трьома десятками половців дісталася до річки, що перетинала шлях, Данило обернувся до Івана:

- Як тільки на них нападемо, тікайте через річку, передай, це іншим, - і подав хлопцеві маленький загострений ніж.

 Іван  переказував іншим слова Яворського, через що заробив добрячий удар по спині.

- Ну що, браття, не дамося ворогові! - Данило кинувся з розв’язаними руками на половця, що їхав верхи праворуч.

          Іван, як і велів йому чоловік, кинувся до річки, хоча серце веліло залишитися й боротися, але ноги несли похилим схилом та жбурнули парубка в Яворівку, нешироку, але досить глибоку річку. Тому він, занурившись аж на саме дно, міг не боятися ворожих стріл.

         Діставшись протилежного берега, швидко випірнув із-під води й заховався за перше-ліпше дерево. Відхекавшись, тихенько визирнув з-за сховку. Кілька половців ходили по коліна у воді й виловлювали бездиханні тіла, інші зв’язували вцілілих.

           Колись односельці викликали у хлопця лише неприязнь,  а зараз… «Я би дуже хотів допомогти», – про себе мовив парубок, а потім додав стиха вголос: «Пробачаю вам».  

Видушив повіками сльози з очей, відхилився від дерева і пішов  до очеретів…

          …Діждавшись, поки полонені з ворогами відійдуть далі, Іван стрибнув у річку і переплив назад. Подекуди на землі лежали трупи. Тут він знайшов тіло Данила з тим чоловіком, що йшов попереду, їх було скинуто в очерет.

          Зламавши кілька гілок, назбирав сухої трави й почав розпалювати вогонь за допомогою двох невеличких камінців. Один удар, другий удар, третій удар… дванадцятий удар і ось нарешті іскра помалу, але дуже впевнено переросла в невеличке полум’я. Ось що було потрібно змокрілому, наляканому і втомленому хлопцеві, який через кілька хвилин, звалившись додолу, заснув.