26.

- Що ти тут робиш? - стримано питає Ян, зупинившись поряд.

- Поговорити хотіла. Де ти був? - Альбіна так широко усміхається, наче збирається однією тільки усмішкою вбити Золотова наповал. Чорт! І чого мене так дратує її радість? Хоча, швидше за все, я не просто дратуюся. А що, коли це ревність?

Виходить, я ревную Золотова до власної сестри! 

- Хіба я зобов'язаний перед тобою звітувати? - Ян запитує доволі спокійно, але навіть мені неприємно чути подібне. Таке враження, що поміж рядків він відправляє Альбіну кудись якомога далі. 

- Янчику, - сестра вдається до останнього шансу і кладе свою руку на плече чоловіка. 

Ну як кладе, намагається, тому що Ян різко відступає, і її рука просто падає вниз. 

- Аміно, коли закінчиш розмови з сестрою, зайди в мій кабінет. Потрібно обговорити завтрашні зйомки, - серйозний тон Золотова змушує і мене здригнутися. Не встигаю нічого відповісти, а він уже розвертається і йде геть.

- Що це з ним сьогодні? - бурчить незадоволено Альбіна.

- Не знаю, - тихо відповідаю. Вся ця ситуація здається мені повним божевіллям, але найгірше у тому, що це тільки початок. 

- Отже, Аміно, ти так і не відповіла на моє запитання, - очі Альбіни загоряються цікавістю, і вона заривається носом у квіти. - То хто подарував тобі такий шикарний букет? 

Починаю хаотично думати, але потрібного варіанту відповіді так і не знаходжу. На щастя, чи ні, але сестра знаходить його сама.

- Це ж Ванька, так? - підморгує і лукаво посміхається. - А говорила, що ви лише дружите. Видно ж, що хлопець до тебе не байдужий! 

- Люба, мені потрібно до Яна. Він і так сьогодні не в настрої, - підводжуся на ноги й намагаюся усміхнутися сестрі. 

- Так-так, я розумію, - схоплюється і швидко мене обіймає. - Поговоримо іншим разом. 

На щастя, Альбіна йде, а я збираюся з силами, щоб відправитись на зустріч з Яном. Він явно не в настрої сьогодні, і я не знаю, що стало причиною: погані новини з лікарні чи поява тут Альбіни. 

Під дверима його кабінету зупиняюся, щоб перевести подих. Хто знає, що чекає мене за ними.

Легенько постукавши, встигаю лише поріг переступити - і вже за мить сильні руки чоловіка обхоплюють мою талію, а язик впевнено проникає до рота.

Він що, весь час на мене тут чекав?

Встояти не виходить, адже Ян вміє бути переконливим. Його руки міцно стискають мої сідниці, а мої огортають його шию. Поцілунок тільки набирає обертів, і всі думки про сестру відходять кудись дуже далеко. 

- Я скучив, крихітко, - його шепіт змушує мене мало не муркотіти від задоволення.

- Я також, - щиро відповідаю. - Як твій батько? 

Ян продовжує мене обіймати і розглядає прямим поглядом. Хто знає, що він намагається розгледіти у мене на обличчі. 

- Зранку він попросив мене поїхати з ним, і я просто не міг відмовити, - серйозний тон Золотова швидко повернув мене в жорстоку реальність. - Зараз моя підтримка особливо йому потрібна. Операція через два тижні. 

- Як ти? - стурбовано питаю.

- А що мені буде? - криво усміхається Ян. - Це батькові потрібно бути сильним. 

Не втримавшись, обіймаю Золотова за шию і залишаю короткий поцілунок якраз на краю татуювання. Мені так хочеться, щоб він зрозумів: я на його боці. 

- Дякую тобі за квіти. Вони чудові, - шепочу йому на вухо.

- Взагалі-то, я прийшов до тебе, щоб отримати свою подяку, але Альбіна, як завжди, з'явилася невчасно, - пробурчав Ян. - Схоже, позбутися її буде важко.

- Я хочу розповісти їй про нас, тільки спочатку зберуся з силами, - вибираюся з обіймів чоловіка і проходжу до дивана. Сідаю на нього і розглядаю Яна з особливою цікавістю. - Не хочу їй брехати. І ховатися по кутках також.

- Якщо хочеш, я буду поряд. Не варто тобі самій це робити, - Ян наближається і сідає поряд зі мною навшпиньки. - До речі, сподіваюся, що сьогодні у тебе жодних планів на вечір. У нас побачення!

- Що?! - здивовано вигукую. - Ти серйозно?

- А що тут такого? - усміхається Золотов. - Ти моя дівчина, і я хочу проводити з тобою багато часу. І не лише на роботі. То як? Готова провести цей вечір зі мною?

Його рука опускається на моє коліно, обтягнуте джинсовою тканиною, і я вкотре шкодую, що не одягнула спідницю. Дотики Яна хочеться відчувати максимально наближено. І не лише дотики... Його усього хочеться... без залишку.

- Я уже в передчутті, - щиро усміхаюся і сама тягнуся за поцілунком. 

Навіть не знаю, як вдається не померти від цікавості до самого вечора. І коли робочий час закінчується, хутчіше біжу на вихід з редакції. Порше стоїть на тому ж місці, і я опираюсь на свій мотоцикл, чекаючи на Яна. Чоловік не змушує мене довго чекати і з'являється у дверях редакції через хвилину.

Поки наближається, його погляд розкуто гуляє моїм тілом. Я ж заледве стримуюся, щоб сидіти нерухомо і не кинутися йому на шию. Ми не бачилися кілька годин, а таке враження, що ціла вічність минула.