Лорд Люміністіель сидів у кріслі в своєму кабінеті й потягував люльку, меланхолійно дивлячись у вікно.
Крісло було м’яким та зручним. Люлька – заправлена міцним трав’яним збором. З вікна відкривався вид на острів, що належав роду Золотої Осики, та навколишній морський простір.
Надпита склянка кріпленого яблучного сидру стояла на різьбленому дубовому столі. На стіні висів клинок у потертих піхвах, з рунічним візерунком на ефесі.
Протяг крізь прочинене вікно злегка колихав волосся ельфа – темне, довге, хвилясте й злегка посивіле. Так, Першонароджені теж старіють – всупереч думці деяких людських науковців, що вважають їх безсмертними. Та вона є хибною – рівно як і думка, ніби ельфи не палять.
На щоці чоловіка виднівся застарілий шрам – спогад про давню війну між світлими й темними ельфами.
Тоді він вижив. Дивом. І повернувся додому – хай і не одразу. Відтоді рефлексувати, сидячи коло вікна з люлькою в зубах, було його улюбленим заняттям.
Іноді, задля різноманіття, він спускався в сад у внутрішньому дворику. Або обідав з родиною. До речі, про обід…
– Мілорде? – постукавши у двері, слуга у синій лівреї обережно зазирнув усередину. – Леді Гвенхалейн та ваші доньки чекають на вас у обідній залі.
Усі слуги в родовому маєтку були людьми, і цей не був виключенням.
– Що? – розсіяно перепитав Люміністіель. – А, так, звісно. Передай міледі, що я спущусь за хвилину.
Загасивши люльку, він поправив білосніжний камзол з золотим шиттям і поволі звівся з-за столу.
* * *
Леді Гвенхалейн буквально уособлювала собою вираз “владна та сильна жінка”. Навіть за обіднім столом вона перебувала у традиційному родовому вбранні – закритій білій мереживній сукні з вишитими золотом рунними ланцюжками, у які подекуди було майстерно вплетене жовте листя осики. Пшеничного кольору волосся було акуратно – волосинка до волосинки – укладене у високу зачіску, скріплену заколками у вигляді тих самих осикових листків. Ідеальна постава, пронизливий погляд сірих очей та незмінно крижаний вираз обличчя довершували образ.
У цьому будинку вона була другою після самої Світлої Богині. Буквально.
Звісно, то все не просто так. Коли свого часу Люміністіель подався на війноньку – саме на її плечі лягло керівництво маєтком та родовими володіннями. І по його поверненні продовжувало лежати на вищезгаданих плечах… Позаяк високородний лорд не дуже поспішав повернутись до належних йому за рангом обов’язків. Як кажуть люди з деяких країн Материка – “забив”.
От і керувала всім, по факту, його дружина. Настільки вжилась у роль, що навіть ледь вловимі зморшки на ідеальному обличчі з’явились раніше строку… А може й не раніше. Дехто вважає ельфів безсмертними, та навіть вони не владні над часом… і старістю.
Обидві її доньки сиділи обіч неї. Старша, Елірена – праворуч. Вогняно-руде волосся, заплетене у важку косу, блакитні очі й зовсім трохи веснянок на обличчі. Молодша, Луріель – ліворуч. Зеленоока, волосся ніжного світло-сірого кольору вільно спадало на плечі, не будучи обмеженим жодними зачісками та заколками. Обличчя – зовсім юне, завжди усміхнене, в комплекті з незмінними ямочками на щоках.
Обидві сиділи рівно, чемно склавши руки на колінах. Прагнули наслідувати матір.
Виходило так собі.
Елірена була вбрана у червону – під колір волосся – сукню. Луріель – в зеленому, під колір очей. Можна було припустити, що леді Гвенхалейн зібрала у своєму образі усі традиційні родові кольори, лишивши решті можливість обирати на власний розсуд.
Слуга у синьому безшумно прочинив двері, чемно вклонився й вийшов геть. Слідом увійшов лорд Люміністіель, неспішно попрямував до столу, відсунув стілець та вмостився на ньому.
– Ти запізнився, любий, – холодно зауважила леді Гвенхалейн. – Змушуєш нас чекати.
– Вибач, люба, – лаконічно відповів той. – Справи.
Звісно ж, вона не повірила. Та виду не подала.
– Від тебе знову пахне травою й димом. Ти знов палиш у будинку… хоча я прямо просила цього не робити.
– Це всього лиш кілька затяжок, аби розслабитись, – незворушно промовив Люміністіель. – Ти ж знаєш, кохана.
– Кілька затяжок… – луною повторила ельфійка. – Гаразд. Віддамо належне трапезі.
На декілька хвилин запанувала тиша. Їли мовчки й без зайвого шуму. У цьому домі без дозволу леді Гвенхалейн навіть посуд не смів зайвий раз дзвеніти.
– Що нового сталось, поки я був зайнятий? – відсунувши тарілку й відкинувшись на спинку стільця, поцікавився Люміністіель.
Гвенхалейн здивовано припідняла брову. Мовляв, ми живемо в одному будинку, а ти ще розпитуєш про новини? Але прямо казати про це не стала. Влаштовувати сімейні чвари в присутності дітей – негідно благородної леді. Це можна зробити й потім, наодинці.
Це також негідно благородної леді, та іноді можна.
– Дійсно, любий, – сказала, акуратно поклавши виделку, – поки ти був… гм, зайнятий, дещо сталось. Я отримала звістку від Ларіона.
– Он як? – з непідробною цікавістю спитав чоловік.
Настала його черга у подиві зводити брову – бо вищезгадане ім’я у цьому будинку останнім часом прагнули зайвий раз не вимовляти. Особливо – за столом.
Дітей насправді у шляхетного ельфійського подружжя було троє. Окрім двох доньок, був ще син – середній, себто молодший брат Елірени. Згідно усіх традицій та звичаїв, йому судилось стати гідним спадкоємцем роду і з часом узяти сімейні справи до своїх рук.
Та цього разу традиції та звичаї не впорались – бо втрутилась доля, лишивши їх з носом.
Протягом навчання в академії на столичному острові Ларіон познайомився з одним людським винахідником з Материка, що прибув до ельфів за програмою обміну. Вони подружились – і юний спадкоємець роду Золотої Осики вирішив, що технічний прогрес та насичене життя людей з Великої Землі куди цікавіші, ніж заняття з магії та етикету. Слово з ділом в нього завше йшли поруч – тож він, не довго думаючи, злиняв з островів.
Відредаговано: 17.11.2026