Яромир проїхав свій маєток у лісі. І вже за хвилину, спускався похилою дорогою, на трасі, що вела до села Килини. Задзвонив телефон чоловіка. Зняв слухавку, адже телефонував завідувач господарської частини. Та в трубці лунали лише обірвані фрази.
— Що за чортівня?!! — Невдоволено прошипів роздратований чоловік, й кинув телефон на панель авто.
— Тут аномальна зона. Зв’язок не завжди є, навіть якщо йти пішки, а коли звернете в напрямку села, там мережа не тягне взагалі. — Без емоцій пояснила Килина.
— Тобто не тягне? Чому? — Звівши брови разом, допитувався Гораль.
Дівчина зітхнула та повторила.
— Кажу ж вам, «Аномальна зона». А якщо дивитися на карту цього лісу зі супутника, то посеред лісу чітко видно силует, чи то дівчини, чи то солдата в довгій шинелі.
Яромир відчув, як по спині пронісся холод. Він саме звернув на дорогу, що вела до села. По обидві сторони ріс густий мішаний ліс. Нічого не звичного.
— Ось бачите, отут наче все вимерло. Не росте нічого, круглий рік стоїть вода і ростуть лише очерети. А отам попереду місточок, а в низу річка, її називають панською. Старі люди кажуть, що тут і живе дух втопленої панської доньки, та вбитого невинного солдата.
Яромир глянув по сторонах, справді моторошне місце. Посеред лісу сухостій. Тут в день волосся дибки, не те, що в ночі, а Килина тим часом продовжила.
— Тут постійно трапляються пригоди. Зимою частенько зносить машини в кювет, а по ночах кажуть, можна почути, як хтось стрибає по гіллі дерев. Дорогу часто переходить біла тінь. Зривається вітер, ні з того ні з сього.
Яромир хмикнув, це все скидалося на моторошну легенду. Такого в реальному житті не може бути. Потягнувшись взяв телефон, зв’язку немає взагалі, і це реально не пояснити.
— Ось тут, на цьому перехресті, жив пан. — Вказала рукою на дорогу. — У нього була найгарніша хата, та найкрасивіша донька. — Продовжила Килина. — Там посеред лісу, ще й досі росте груша, що росла в панському саду. Вона вже майже суха, але ніхто її зрізати не зважується.
— А тобі не страшно їздити цією дорогою?
— Страшно. А, що робити? Іншої дороги практично немає. — Знизала плечима Килина.
В’їхали в село, і чоловік посміхнувся.
— У вас тут все буквально дихає містикою.
— Гадаєте, це смішно? — З докором запитала дівчина.
— Килино, я й не думав сміятися. — Серйозно запевнив, і власна цікавість таки взяла гору. — А чому втопилася донька пана? Тут же по суті, і річки, як такої нема?!!
Килина набрала повні легені повітря, й взялася розповідати.
— Мені бабуся розповідала, що донька пана, дуже любила одного воїна, але він загинув у бою. Молода панна не змогла пережити такої звістки. Попросилася в пана погуляти володіннями, та наступного ранку її знайшли неживою у цій річці. Кажуть, саме тому дух неупокоєної панни, бродить цим лісом.
Історія цікава, та водночас моторошна. Не хотів би посеред ночі, зустрітися з чимось потойбічним.
— Килино, куди далі? — Сухо поцікавився.
— Наліво.
Знову задзвонив телефон Яромира, знову завідувач господарської частини. Зняв слухавку.
Микола повідомив, що археологи продзвонили всі колони, у чотирьох з них є пустоти, і в середині точно щось є. Яромир аж ніяк не очікував, на такий поворот подій. Подякувавши поклав слухавку.
— У палаці, щось трапилося? — Напружено допитувалася дівчина.
— Біла пані, питала про тебе. — З іронією відмахнувся Гораль.
На його жарт Килина змовчала. Відвіз її додому. Вона жила на окрайку села.
Невеличкий дерев’яний будинок, кругом поле, неподалік ліс. Любив такі місця. Відразу охопила ностальгія. Пригадав, як в дитинстві їздив в село до бабусі.
— Дякую! — Тихо промовила Килина, відірвавши чоловіка від спогадів. Взувши одноразові капці, рушила на вихід.
— Бусинко, зачекай! — Схопився чоловік, й потягнувшись взяв з речового ящика візитку, простягнувши їй. — Якщо щось потрібно телефонуй, і, будь ласка, виконуй настанови лікаря.
Не сміло взяла візитку, й вийшовши з машини тихо ще раз подякувала. Зачинила двері й подалася у двір. Не хотів їхати звідси, але справи чекають.
Повертаючись у палац знову проїжджав територію, яку Килина називала, «Аномальною зоною». Дивно, що посеред зеленого буйного лісу, по обидва боки дороги, сухі дерева та очерети, лише трохи далі, кущі верби зеленіють. Проїжджаючи тут здавалося, наче потрапив в парк Юрського періоду, і от-от за кущів верби, виповзе динозавр. «Дивні тут місця. Моторошні. Здавалося просочені містикою наскрізь.» Окрім того, не давало спокою послання Анни Потоцької. «Було б добре, якби в одній з цих колон знайти той перстень, і повернути Гертруді. Може б тоді у замку запанував спокій.» Всім своїм єством бажав, аби це сталося якомога скоріше.
Коли Гораль повернувся в палац, застав там Ірину, яка вже повернулася, спровадивши делегацію. Жінка відразу влаштувала йому допит, засипавши запитаннями про Килину. Попросив її почекати подавшись до підземелля. Та Микола повідомив, що на сьогодні у хлопців робочий день закінчився, адже уже двадцята, а вони й так дві години вже перепрацювали. Тож огляд стін в яких виявили пустоти перенесли на завтра. Працівники знайшли ще три тунелі, але їх потрібно розкопувати, бо вони завалені непотребом.
Обговоривши все в загальному, Яромир відпустив Миколу, адже усі працівники вже розбіглися. Піднявшись на гору поспішно крокував до свого кабінету, де на нього вже зачекалася завідувачка. Всівшись у своє крісло, розповів їй, що з Килиною.
— Це повний треш... — На мить закрила очі жінка, а тоді з відчаєм додала. — Нам без Килини ніяк. До неї екскурсії розписані вже ледь не на місяць. — Видихнула та розгублено додала. — І багато з них, це закордонні відвідувачі. Що ми робити будемо без Килини? — Бідкалася Ірина. — Туристи ж хочуть бачити саме її?!!
Яромир замислився. Ця дівчина справді, як нове дихання для цього палацу. У неї дуже позитивна енергетика. Не дивно, що з перших секунд їхньої фатальної зустрічі, його вабило до неї, та тягнуло наче магнітом. Розумів через відсутність новенької на робочому місці, вони зазнають збитків, «Але, що робити, якщо сам на власні вуха чув, як лікар заборонив їй навантаження?!! Як тепер бути?»
#7159 в Любовні романи
#1621 в Любовне фентезі
#3539 в Фентезі
#881 в Міське фентезі
Відредаговано: 28.07.2023