2. День 2

Деякі моменти для мене були в новинку… Раніше я відпочивала з батьками, в готелях: просторі номери, all-inclusive, басейн, все таке інше… Але зараз ми з хлопцем абсолютно самостійно організували поїздку. Костя відмовився від допомоги мого батька, я дуже поважала цю позицію. Тому умови відрізнялися від звичних для мене, але це взагалі не бентежило. Дуже хотілося освіжити стосунки, відпочити, додати життю барв.

Як і на будь-якій базі відпочинку, розрахованій на людей із середнім достатком, відпочивальників годували в їдальні. Вона розташовувалася на другому поверсі напівкруглої двоповерхової будівлі. На першому був кафе-бар.

В їдальні було доволі затишно. Просторо, світло, стіни прикрашали морські принти й малюнки. Вранці натовп сонних туристів розсідався за столиками, і дзенькіт посуду з усіх боків створював живий гул.

За нашим першим сніданком до нас за столик підсіла парочка — Віктор і Аня. Аня могла похвалитися стрункою фігурою, пишним бюстом, довгим світлим волоссям і привітними сіро-блакитними очима. На її обличчі майже не було косметики. Доглянутий вигляд цілодобово забезпечував перманентний макіяж губ і брів. Вона була гарна і непосидюча.

Високий брюнет Віктор, як з’ясувалося, її цивільний чоловік або партнер, я не до кінця зрозуміла, як правильно називати такий вид стосунків, справляв зовсім інше враження. Говорив він значно менше за Аню, сидів рівно, загалом мав серйозний і втомлений вигляд. Усміхався вкрай рідко. Але усмішка в нього була красивою.

Аня більше говорила, ніж їла. За пів години сніданку ми дізналися про них із Вітею стільки, що хоч роман пиши.

— Ми живемо в Польщі, — дзвінким голоском повідомила нам Аня на самому початку знайомства.

— Ого, — Костя зацікавлено глянув на дівчину. — Яким вітром вас на Одещину занесло?

— Теплим вітром, — усміхнулася Аня. — А ще це історична батьківщина Віктора, так би мовити. Він народився й провів дитинство в Одесі, а за вищою освітою поїхав до Києва. Вітя в мене фінансист.

Так і сказала — «в мене».

При цих словах Віктор ледь помітно напружився, і це не сховалося від мого погляду.

Цікаво… Я теж народилася в Одесі, а потім моя родина переїхала до Києва… Правда, мені тоді було всього п’ять.

— У Києві ми й познайомилися, — продовжила дівчина. — Я закінчувала четвертий курс, він — п’ятий. Почали зустрічатися. А невдовзі Віті запропонували роботу в Польщі. Я отримала диплом бакалавра, він — спеціаліста, кинули все й рвонули до Варшави.

— Я трохи знаю польську, — скромно повідомила я, коли Аня зробила паузу.

Нашою сусідкою колись була жінка польського походження, мама чудової дівчинки Асі. Ми жили з ними в одному будинку й багато років дружили сім’ями. У нашому спілкуванні часто проскакували польські слова й фрази, ми навіть слухали пісні польською.

— Справді? — зраділа Аня. — Круто! А я — не знаю. Не подобається мені ця мова. Якась складна й смішна. Та й у нас в оточенні усі українською або російською говорять. Немає потреби вчити іншу мову. А ви були в Польщі? Ні? Приїжджайте в гості. Будемо раді, — тут же запросила Аня й раптом ляснула себе по лобі. — Так, мало не забула! Ви в курсі, що сьогодні ввечері класна дискотека буде?

— Де? — поцікавилася я просто задля підтримання розмови: до такого виду дозвілля ставилася з підозрою. Танцювати, звісно, любила, але на дискотеках мені було нудно. За все життя була там рази три.

— В Одесі. Їхати хвилин двадцять. Приїхав крутий діджей, я вчора афіші бачила. Давайте сходимо, згадаємо молодість, — підморгнула Аня.

— А давайте, — несподівано підтримав її Костя, обійнявши мене за плечі.

Я здивувалася й глянула на Костю. Мій скромний бойфренд не надто любив танці. Він перехопив мій погляд і загадково усміхнувся. Яку молодість вони зібралися згадувати? Мені був двадцять один рік, всі інші не набагато старші… Ну гаразд.

— Ходімо-ходімо, разом веселіше, — натхненно підхопила Аня, промокуючи красиві губи серветкою. — Вітюнь, так?

— Можливо, — невизначено відповів Віктор, дивлячись на наречену байдужим поглядом.

Увесь день ми провели на пляжі під лагідним, але спекотним південним сонцем, і наші тіла добряче підрум’янилися, а невдовзі шкіра почала припікати. Крім того, ввечері мала бути вилазка до міста, на дискотеку.

Мене все-таки вмовили піти, тож я судомно взялася шукати відповідний одяг і взуття. Витягла з валізи блакитну сукенку — я навіть не діставала її, думала, що навряд чи знадобиться, адже цілими днями валятимуся на пляжі в купальнику.

Сукня була легка, симпатична, з вільною спідницею, що закінчувалася трохи вище коліна. Саме те, що треба. Підкрутила плойкою волосся, підфарбувалася. Туфель на підборах, правда, із собою не було. Тому я застебнула на щиколотці босоніжки на платформі — і була готова.

Загалом своїм виглядом я залишилася задоволена. А Костя й поготів.

Із новими друзями ми домовилися зустрітися вже в клубі.

Наша база була за містом, і великого вибору транспорту не виявилося… Врешті розібралися, якою маршруткою треба їхати. Вона виявилася мало того що крихітною, так ще й забитою. Ми втиснулися всередину й поїхали. Слава Богу, до кінцевої. Не довелося завчасно переповзати, переступати й протискатися крізь натовп спітнілих, гарячих людей.