1. День 1

Якби я тільки знала, до чого призведе ця поїздка на південне узбережжя, мабуть, не раділа би так під час першого побачення з морем.

А в той вечір серце вилітало з грудей від щастя. Давно я тут не була... Десять років. Хмари ліниво погойдувалися над головою, поступово змінюючи колір із рожевого на баклажановий. Сонце заходило за моєю спиною. Попереду було тільки море. Воно, як завжди, заспокоювало, погладжувало м’якою лапою мої втомлені ступні й розповідало про те, як минув його день. Я мовчала. Слухала. Час від часу неспокійно озиралася: чи не йде Костя. Тоді море із сердитим ухканням жбурляло в мене жменю розмоклого піску. Злилося.

Наш автобус приїхав, коли сонце неквапливо ховалося за обрій. Поки Костя вирішував різні побутові питання щодо заселення, я слухала довгу історію в тихому шелесті хвиль.

Я любила море рано-вранці й уночі. Тоді — повна свобода. Тоді — ідеальне побачення. Наш тет-а-тет. Але зараз зрозуміла привабливість моря перед заходом сонця: втомленого за день, але все ще готового, якщо знадобиться, обрушити шторм на якесь суденце, що провинилося.

Море прекрасне. Могутнє… Мене, дівчину, що народилася біля моря і яка почувалася своєю біля води, воно заспокоювало, додавало сил, надихало. Хоча вже багато років я жила далеко від нього — в столиці…

Не встигнувши зійти з автобуса, я побігла оглядати пляж. Він був широкий, піщаний, чистий. Я дістала з маленької сумочки на ремінці мобільний телефон і набрала номер батька.

— Татусю, ми на місці, — радісно вилетіло з мене. — Тут так красиво, ти собі не уявляєш!

— Сашенько, золото, я дуже радий за тебе. Відпочиньте гарненько. Не забувай мені телефонувати! — тато явно був зайнятий на роботі: стурбований голос видавав його з головою.

— Ти працюєш?

— Так, роботи багато… Не ображайся. Завтра зателефоную, і ти все-все мені розкажеш. Цілую тебе.

— Цілую!

Із татом у мене були дивовижні стосунки. Дійсно магічний зв’язок поєднував нас із самого дитинства. І справа навіть не в тому, що ми були схожі одне на одного як дві краплі води. З батьком мені було легко. Я довіряла йому найпотаємніше, ніколи не соромилася й не почувалася скуто. Він завжди розумів мене з півслова, і я звикла, що першою людиною, до якої можна звернутися по допомогу, коли розіб’єш коліно, отримаєш двійку, безнадійно закохаєшся — та байдуже що, — буде тато.

Тато розповідав мені про місячні й купував прокладки. Тато збирав мене на випускний, їздив зі мною обирати сукню і туфлі… У тата на плечі я плакала, коли мене кинув перший хлопець. І, підозрюю, саме тато повпливав на його рішення зателефонувати мені й вибачитися за свою поведінку…

Батько умів мене втішити, умів і покарати. Але пряників у моєму житті, безперечно, було більше, ніж батогів. І тата в моєму житті було більше, ніж мами…

До якогось моменту мама брала дуже активну участь у моєму вихованні. Усе-таки мама — це мама… Якою б не була, але вона була надзвичайно мені потрібна, незамінна. А потім щось сталося, і я не до кінця зрозуміла, що саме: чи то мама почала ревнувати мене до тата або тата до мене, чи просто охолола до нас, але вона перемкнулася на… собак.

Завела собі одного крихітного кудлатого улюбленця, потім другого — і все, відтоді на цих чорнооких малятах Чарлі та Буллі було зосереджене її життя. Догляд, щеплення, правильне харчування, виставки…

Слава Богу, на той момент я вже навчалася у дев’ятому класі й не потребувала маминої уваги так, як раніше. Але все одно той факт, що чотирилапі замінили в маминому світі нас із татом, залишався для мене незрозумілим і неприйнятним донині.

З дитинства я писала вірші, потім почала пробувати сили в прозі, і тільки тато уважно читав мої твори та конструктивно критикував. Мама ж критикувала злостиво. Їй нічого не подобалося. Вона не втрачала нагоди висловити їдке зауваження. Попри те, що мені могло бути десять або дванадцять років і така критика точно дуже впливала на мою самооцінку…

Після того як вона в пух і прах рознесла моє чергове оповідання, я остаточно повірила, що письменниця з мене нікудишня, що мені «ніколи не зрівнятися з класиками та геніями пера». І фрустрація дедалі більше проростала в мені, мов величезна пухлина.

Згодом тато навчив мене не брати близько до серця мамину критику й узагалі не давати їй читати свої твори. Але пухлина, хоч і зменшилася, залишилася: десь у глибині душі я розуміла, що мама має рацію і мені не стати не лише геніальною письменницею, а й просто авторкою, яку читатимуть.

Але як же хотілося одного дня написати таку книгу, щоб навіть мама сказала: «Браво!» Тато здогадувався про мої наміри і м’яко переконував мене, що писати я маю в своє задоволення, а не для того, щоб комусь щось довести.

Зараз ми тепло, хоча й коротко, порозмовляли. Щойно я сховала телефон, підійшов Костя. Він обійняв мене за плечі й поцілував у маківку.

— Милуєшся? Справді симпатично. А бачила б ти наш номер! — він усміхнувся й узяв мене за руку. — Ходімо відпочинемо, Сашенько.

Дорога добряче нас вимотала. Тривалі поїздки автобусом — задоволення не з найприємніших. Але ми давно запланували цю подорож і щасливі були нарешті дістатися узбережжя. Костю все ніяк не відпускали з роботи, а мені було простіше — канікули. Я закінчила четвертий курс, успішно перейшла на п’ятий і насолоджувалася заслуженим відпочинком.