Елемент сто п'ятнадцятий

Я сиділа в кімнаті, яка стала моєю тюрмою. Вікна, хоч і виходили на старовинний парижський двір, були ґратами. Усередині — я, сама із собою. І з ним — у сусідній кімнаті. Косано, якого я вже ніколи не покличу батьком. Кожен його крок, кожне клацання дверей відлунювало у мені криком.

Я думала про Нікса. Що він робить зараз? Чи шукає мене? Чи прокидається ночами, так само як я, і відчуває порожнечу поруч? Я не хотіла жити тут. Краще б я тоді не розкрилась, краще б не цілувала його — бо тепер я була полонянкою, навіть не країни, а волі одного чоловіка.

Я оголосила байкот. Два дні не їла, не відкривала двері навіть прислузі, яка намагалася умовити мене хоча б випити води. На третій день я здалась — від голоду, від слабкості, від злості на себе. З’їла шматок м’яса, і він обпік мене ще гірше, ніж голод. Але двері знову зачинила, і тижні потекли, зливаючись в одноманітність.

Не можна сказати, що я була в депресії. Швидше, я перетворилася на холод. Це був мій захист. Іноді навіть так краще — серце поболить, поплаче за ним, і згодом відпускає. Може, Нікс забуде мене. Може, йому стане легше. Я була впевнена, що він не знайде когось іншого. Знала його... Але хоча б житиме — не так, як я, у клітці.

Мій номер змінився. А його я знала напам’ять, кожну цифру. Але ніколи не вводила у телефон. Ніколи. Бо боялася — не що він не відповість, а що відповість. І тоді мої ґрати стануть ще тіснішими.

Дні котилися. Мова — французька — в’їдалась у мозок, бо кожного дня я займалася з репетиторами. Спершу здавалося, що це — чужа музика. Потім почала розуміти слова, фрази, речення. Минала зима, за нею приходила весна, а тоді літо, що перетікало в осінь. І це повторилося ще двічі.

Я подорослішала. Тіло витягнулося, стрункі ноги стали впевненішими у кроці. Плечі набули жіночності, талія — тонкості, а руки — витонченості. Обличчя загострилося, щоки втратили дитячу округлість, але м’якість не зникла. Лише очі залишалися тими ж — різними. Вони видавали мене завжди.