Елемент двадцять сьомий

***

На годиннику була перша ночі.

— Вона що, з глузду з’їхала?.. — пробурмотів я сам до себе, захлопнувши телефон і вже вдруге набираючи Тьомо.

— Ну? — гаркнув у слухавку.

— Вокзал, — відповів він. — Я пробив. Десь у промзоні. Автобусів уже нема.

Я не дослухав. Уже летів вниз сходами, на ходу натягуючи байкерську куртку. Мій "Кавасакі" навіть не встиг охолонути. Запустив двигун — і вогонь рвонувся в ніч.

Ця мала. Різноока. Ада.

Не знаю, що саме в ній мене так чіпляло. Може, той спокійний погляд? Чи зухвалість, якої не мали навіть найнахабніші з наших? Вона єдина… не боялася мене. Не уникала. Не мовчала.

А ще вона не знала, ким я міг бути насправді. Яким буває "Дикий", коли хтось стає на його шляху. Ада ще не знала, чим це може обернутись. Але чомусь… я не хотів, щоб вона дізналася. Не хотів, щоб вона зникла вночі десь на вокзалі, закутавшись у свою гордість і тремтячи від холоду.

Мені було… соромно. Так, це те рідкісне почуття, яке я намагався задушити ще в дитинстві. Але після тієї розмови в коморі — її очі не виходили з голови. Вона мовчала. І в тій тиші було більше болю, ніж у будь-яких криках.

Коли я побачив її — вона сиділа на лавці. Маленька, загублена, обняла коліна, волосся збилося, шкіра поблідла. Поруч — ніч і бетон. І жодної душі.

До неї підійшов чоловік, щось сказав, і вона побрела у темряву, я поїхав за нею. І Нащо? Вона злякалась мене і побігла на трасу, видно розумнішої ідеї в її світлій голові не з’явилось.

Я загальмував перед нею з шипінням, так, що з-під коліс пішла іскра, й вона впала на асфальт, подерши собі лікоть. Прокляття. Не те я хотів. Не те! Я підняв скло.

— Що ти тут робиш? — кинув з-під шолому.

Вона підвела на мене очі. Ті самі різні. Зелене й блакитне. Здавалося, вони вирізали з мене все, чим я був.

— А що, не видно? Екскурсія по темних районах міста. Дуже весело. Рекомендую. — огризнулася вона.

Сарказм. Її улюблений інструмент. Я мовчки кивнув на мотоцикл.

— Сідай.