Елемент сьомий

Я стояла під нічним небом, мовчки дивлячись на зірки, які сьогодні чомусь здавались мертвими. Повітря було тепле, але всередині мене все було крижаним.

Крізь дзвін у вухах я почула, як хтось виходить з лікарні. Я не рухалась. Не пропускала. Мені було байдуже. І ось — чиїсь долоні лягли мені на плечі. М’яко, обережно. І хоч я мала б розлютитися — тепло розлилось по моєму тілу.

— Звали, дебіл, не чіпай мене! — гаркнула я, різко розвертаючись.

Хлопець. Я знала. Руки були мужні. Високий, трохи розтріпане волосся, очі як сталь.

— Ти чого кричиш, дура? Я пройти хотів.

— Можна було просто сказати, — відповіла я без злості, але з тією ноткою, що зачіпає.
— Скажена, — кинув ще й пішов, не обертаючись.

— О ні, я це так не залишу...

Я пішла за ним. Моя долоня вже замахнулась, щоб вдарити по його спині — вона була якраз на рівні моїх очей. Але щось зупинило мене. Думка. Голос у голові:

"Заспокойся і подивись правді в очі — ти не єдина, хто втратив".

Моє серце стукнуло гучніше. Що я роблю? Хто він? І що, якщо в нього теж хтось у лікарні? Чи в морзі?

Він повернувся. Спокійно. Повільно. І замість зухвалої фрази — сказав те, чого я точно не очікувала:

— Ти в порядку, красотка?

Я опустила очі. Вперше за цей день.
— Не знаю...

Хто він, чорт забирай? І чому зі мною таке відбувається?
Я — Ада Косано. Донька самого Фабріціо. Вихована в розкоші, але в оточенні страху, контролю, зброї під подушкою й обіцяного майбутнього, якого я не обирала. А він — невідомий пішак. Просто випадкова фігура у грі, яку веде моя сім’я. Але чому ж... чому ж саме він змусив мене зупинитися?

— Що з твоїми очима? — спитав він.

О, ось і почалось.
Те саме. Як завжди. Зараз скаже: "Чому вони такі гарні?", або: "Ніколи не бачив таких очей". І ще щось у цьому стилі.
Набридло.

Я мовчки розвернулась і пішла. Просто сіла в «Ферарі» і втупилась у далечінь. Мотор мовчав. Як і я.
Заплющила очі.