3 Розділ

Я йшла попереду, Женька — позаду, як завжди тихою тінню. Ми підійшли до нічного кіоску на самому краю міста. За спиною тихо бурлила міська річка.
Кіоск обліплений наклейками від жуйок, весь у плямах фарби — одна з них мала знайомий нам інопланетний символ.
Я ненав’язливо постукала в зачинене віконце, спершись ліктем на виступ  — і воно одразу розчахнулося.
— Що треба? — різко запитала продавчиня, старим змореним голосом, та кого вона хотіла обманути ним.
— Станцювати менует, — відповіла я їй у тон. — Для цього ж цей кіоск тут стоїть? Контора Міжпросторового Контролю, Лізко. Сама знаєш, чого прийшли.

В середині сиділа жінка років під п’ятдесят, хоча насправді — дівчина не старша за двадцять, по земним міркам. Чомусь обожнювала це старече маскування. Вона була прибулицею із сузір’я Південного Пса, з якої саме планети — вже й не згадаю. З дитинства живе на Землі. Підробляє тут, на вході до підпільного ринку, на пропускному пункті.

— Ваш візит санкціоновано? — видала тим самим старечим голосом. Це вже її особиста ініціатива — бо голос у комплект до маскування не входив.

Я сунула їй офіційний бланк із печаткою. Вперше бачила, щоб вона справді почала його вивчати.
— Досить, Лізо. Ти ж знаєш — я й без цього бланку можу увійти. Але саме це визначає, в якому я буду настрої, коли туди зайду. Уловлюєш натяк? Відчиняй.

Вона опустила очі — так, як це роблять справді старі, особливо ті, хто вже недобачає, — і слизькими пальцями передала мені бланк. Чорт, вона знову зіпсувала папір, а мені ж його ще в звіт здавати. Її вид був слизький, буквально, без метафор.

Я взяла бланк, тримаючи його двома пальцями, і віддала Женьку:

— Збережи його для звіту перед Ольгою.

Одразу ж за кіоском спалахнув вхід — тонкий шар миготливого світла. Щойно ми переступили його, до наших вух долинув знайомий, пронизливий гул. Потрібен час, щоб звикнути. Це місце завжди переповнене позаземними расами, а звуки, які вони видають, — настільки різноманітні, що мозок спершу просто не встигає адаптуватись.

Я, притискаючи долоні до вух, кинула погляд на Женька. Він стояв поруч, абсолютно не вражений, лише спокійно озирався довкола. Його взагалі нічим не зворушити. Зате коли побачив перший раз скалокрилик драпав ногами найперший.  

Коли через кілька хвилин я вже могла нормально сприймати звуки, ми рушили далі між прилавками.

— Маєш інструкції? — кивнула я до колеги. — Шукай будь-які зміни або щось незвичне. Я увімкну сканер у фоновому режимі — щоб не запідозрили. А поки що, як завжди, пройдемо звичним маршрутом — ніби планова перевірка.

Він кивнув мовчки. Навіть у повному екіпіруванні Женька ніколи не знімав свою улюблену шапку. Наші чорні костюм — прості та зручні у рухах — були нашпиговані усім необхідними стандартними механізмами. Та головне — на рівні зап’ястка був закріплений нейтралізатор. Наша головна перепустка у світ іномирців.

Не всі місцеві, особливо новоприбулі, знають, як слід із нами поводитися. Дехто навіть умудрявся з’їдати наші бланки — і після цього я ще отримувала догану від Ольги. Тому якщо щось ішло не за планом, я не тяглась за документами — я тяглась за нейтралізатором. Бо він говорив переконливіше за будь-який бланк. І діяв навіть на найрідкісніші форми існування — навіть ті, чий біоматеріал не зберігався у жодній лабораторії Центральної Контори.

Та Женька якось примудрявся ще жодного разу не скористатись нейтралізатором.

Ринок починався з розкиданих, майже рідких за структурою лавок — ті ніби пульсували й повільно переливалися, підлаштовуючись під форму землі або щупалець продавця. Тут продавали переважно дрібниці: інопланетні забавки, голограми зі змінним відображенням. Жодна з них, звісно, не працювала як слід — мигтіли, зависали, чи крутили зображення догори дригом. Очевидно, перепрошиті неліцензійним софтом на якомусь підозрілому супутнику. Одна з таких голограм прямо посеред площі крутила сценки з оголеними інопланетянками, й черга до неї тягнулася довше, ніж до кіоску з інгаляторами — типова ситуація на неконтрольованих торговельних вузлах.

Але були й справді корисні речі. Наприклад, сфери з активною фільтрацією повітря — сріблясті, схожі на пульсуючі краплі ртуті, вони зависали у повітрі та тихо дзижчали, поглинаючи токсини. Контора користувалась подібними — лише сертифікованими та з посиленою безпекою. Ці ж… могли або врятувати легені, або — як попереджав спеціаліст з техбезу — пробити дірку в шлунку, якщо не так зрозумієш інструкцію.

Далі, за стихійною територією галасливих продавців, починались зареєстровані, сертифіковані й більш-менш контрольовані крамниці.

Над входами до кожної вивіски палахкотіли неонові запрошення, одне яскравіше за інше:
«Знижки на імпланти!»
«Безпечно, ліцензовано, (майже) без наслідків!»
«Відчуй себе на Ксі-Галарі! Без візи!»

Голографічні манекени заманювали клієнтів у двері, шепочучи рекламу на десятках мов — і не всі ці мови мали вокальні складові. Десь чувся хрипкий спів плазмового трубача, поруч хтось із продавців демонстрував, як імплант третього покоління може дістати банку з верхньої полиці без рук і без дозволу. Коли я проходила повз вітрину з генно-модифікованими домашніми мікрозміями, один із них кинувся в скло і вивісив язика — чи то від захвату, чи голоду.

На відміну від лавок, вони мали структуру — хоч і не обов’язково земну. Деякі з них піднімались догори спіральними колонами з магнітного скла, інші, навпаки, йшли вниз — на підземний рівень, залежало від раси та їх звичного місця проживання на рідній планеті.

Комусь до вподоби вершини — небо, вітер і огляд на сотні кілометрів, бо на їхній рідній планеті вони мешкали в адаптованих біоконтейнерах, які виростали просто на кронах гігантських дерев. Щоправда, з нашими деревами ті рослини мали спільного приблизно стільки ж, скільки риба з космонавтом. Їхні крони тягнулися вгору на кілька сотень метрів, переливались у спектрі, якого наше око не розрізняє, а замість листя — випромінювали світлові сигнали, якими розмовляли між собою.