Глава 30. Там, де немає світла

Дві чорні, абсолютно бестілесні долоні нерухомо зависли у вогкому повітрі підземелля.

Вони не намагалися схопити детективів за виснажені тіла. Не стискалися в погрожувальних кулаках, не смикалися. Вони лише спокійно, нерухомо чекали, видовжуючись із самої темряви за відкритими дубовими дверима.

Маккензі, затамувавши подих, дивився на літери з палаючого інею, що вкривали дерев'яне полотно:

«ДОГОВІР ВИМАГАЄ ДВОХ.»

Уолтер поруч із ним повільно, з важким свистом видихнув сухе повітря. Його обличчя, освітлене блимаючим світлом вмираючих прожекторів, здавалося витесаним із білого мармуру.

— Усі ці роки... увесь цей пекельний місяць ми гарячково шукали спосіб перемогти його, — прошепотів Уолтер.

— А потрібно було лише зрозуміти його власні, прадавні правила, — тихо відповів Джордж, відчуваючи, як латунний годинник у кишені прискорює свій крижаний ходики.

— Якщо ми зайдемо туди разом...

— Ми можемо вже ніколи не повернутися в це місто, Уолтере.

Райт сумно, безкрайньо втомлено посміхнувся, поправляючи комір пальта:

— Якщо ми не зайдемо прямо зараз — ми теж не повернемося. Ні ми, ні хтось інший у цьому кварталі.

На кілька секунд у круглих кам'яних стінах підземелля запанувала глуха, священна тиша. Ніяких пафосних героїчних промов. Ніяких кінематографічних прощань. Лише двоє чоловіків, напарників і друзів, які після всього пережитого жаху чудово розуміли: вони, цілком можливо, бачать один одного останні секунди у своєму земному житті.

— Разом? — запитав Уолтер, першим витягаючи руку вперед.

Маккензі на мить заплющив очі, а потім міцно стиснув його долоню:

— Як завжди.

Вони одночасно зробили цей вирішальний крок через поріг.

Темрява по той бік не була холодною. І вона не була теплою. Вона взагалі не мала жодної фізичної властивості, яку могла б описати чи осягнути людська мова.

Перші кілька секунд Джорджеві здалося, що він миттєво осліп. Потім він з жахом зрозумів: його очі все ще відкриті й працюють, але самого світла в цьому просторі не існувало за своєю природою. Воно тут ніколи не народжувалося й не відбивалося.

Навіть власного тіла Маккензі більше не відчував у звичному розумінні. Зникла вага, зникла кам'яна підлога під підошвами черевиків, зникло саме повітря, яке можна було б вдихнути грудьми. Зникли векторні координати, орієнтири та саме поняття тривимірного простору.

Десь поруч, наче з самої глибини розуму, почувся здавлений голос Райта:

— Джордже?.. Ти чуєш мене?

— Я тут, Уолтере.

— Де саме «тут»?.. Я нічого не відчуваю...

Маккензі хотів відповісти. Хотів сказати, що потрібно триматися поруч, але не зміг. Бо сам більше не знав, де закінчується його власний розум і де починається ця безодня.

Раптом темрява навколо них почала змінюватися. Вона не розступалася, а навпаки — почала згущуватися у важкі, об'ємні, колосальні за масштабом картини, що виникали прямо перед свідомістю.

Перед ними з абсолютного нічого виникла міська площа.

XIX століття. Глухі, мокрі бруківки. Кінні екіпажі з чорними каретами. Мерцаючі газові ліхтарі, що димлять у тумані. Жінки в пишних довгих сукнях із вуалями. Чоловіки в циліндрах і суворих капотах. На вежі старовинної ратуші чітко висіла вирізана дата: 1886 рік.

Посеред цієї площі в півколі стояло кілька людей. Мер міста у золотому ланцюзі. Старий сивий священник у просоченій єлеєм рясі. Начальник міської поліції з важкою револьверною кобурою. І ще шестеро незнайомців у темних пальтах.

Усі вони мовчки, із заціпенілим жахом дивилися кудись униз — у чорне жерло кам'яного колодязя, що стояв просто посеред бруківки.

Один із чоловіків, мабуть, міський архівіст, тремтячими від холоду й страху руками поклав на вологий край колодязя товсту фоліантну книгу в шкіряній палітурці й тихо, ледь чутно промовив у темряву:

— Ми погоджуємося на ваші умови... Візьміть їх.

Картина зі страшним тріском розсипалася на мільйони попелястих скалок. На її місце одразу ж, невблаганно зайняла інша:

1926 рік.

Ліхтарі  на вулиці. Автівки. Туман. Інші люди. Інший мер у потертому пальто. Інший начальник поліції.

Але той самий чорний кам'яний колодязь у центрі руїн. Ті самі, вимовлені із заціпенінням слова:

— Ми погоджуємося...

Знову.

І знову.

І знову.

Картини почергово змінювалися дедалі швидше й прискореніше, наче хтось невидимий з шаленою силою перегортав сторінки величезної, закривавленої книги людської історії. Кожні тридцять років — одне й те саме. Нові покоління. Нові посадовці. Новий тваринний страх перед невідомим. І нова, таємна угода, підписана людською пам'яттю.

Маккензі відчув, як усе всередині його безтілесної сутності холоне від страшного усвідомлення: