РОЗДІЛ 8​. Чорний слід

​Наступної ночі пронизливий крик долинув із самої долини.
​Він був коротким, жіночим і зірвався на півслові, ніби його задушила чиясь важка рука. Оленка підхопилася з осліна ще до того, як луна встигла розчинитися між темними горами. Велес уже чекав біля дверей — він устиг одягнути лише частину свого захисту. Їхні стривожені погляди зустрілися в темряві на коротку секунду. А потім вони вислизнули на поріг разом.
​Вони бігли нічним лісом майже мовчки. Золотисті сліди на зап’ясті Оленки спалахували з кожним її кроком, вихоплюючи з пітьми коріння й каміння. Магічна нитка між ними натягнулася туго, мов калена струна. Коли вони нарешті добігли до крайніх хат хутора, у вікнах уже тріпотіло лякливе світло каганців. Люди висипали на вулицю прямо в тому, у чому спали. Хтось стискав у тремтячих руках сокиру, хтось — важкий залізний ліхтар.
​Тітка Марія стояла посеред двору боса, у довгій білій сорочці, і важко тряслася від дрібного, безперервного тремтіння. Чоловік Степан намагався обійняти її за плечі, але вона сліпо відштовхувала його руки.
​— Вона була тут… — повторювала Марія хрипко, роздираючи нігтями власні груди. — Гануся… Вона прийшла з лісу! Сказала, що знайшла двері… Що світло кликало її додому… Я дала їй шматок хліба… А потім… а потім вона просто…
​Оленка різко підняла голову, відчуваючи, як стискається серце.
​— Де вона зараз, Маріє?
​Жінка мовчки простягнула тремтячу руку в бік крайньої хати — тієї самої, куди повернулася кілька днів тому.
​Вони зайшли всередину. Велес першим, тримаючи руку на ножі, Оленка — одразу за його спиною.
​У хатині все ще пахло свіжим хлібом, пічним димом і вогкістю. На дерев'яному столі стояла недоїдена глиняна миска. Ліжко було хаотично розгорнуте. А просто посеред білого простирадла, там, де ще хвилину тому мала б лежати жива людина, чорнів ідеально рівний, моторошний слід.
​Це був не попіл. І не бруд. Це була чорна, глибока пляма у формі людського тіла. Ніби хтось невидимим лезом вирізав дівчину з самої тканини реальності й залишив замість неї лише її порожню тінь. Краї цього сліду слабко тремтіли, мов поверхня стоячої води.
​Оленка повільно підійшла до ліжка. Повільно простягнула руку. Рунічні сліди на її зап’ясті відповіли різким, майже болісним спалахом магії. Вона обережно торкнулася чорноти кінчиками пальців.
​Крижаний холод вдарив негайно. Він був не зовнішнім — він спалахнув усередині її власних жил. На коротку мить перед очима майнуло сіре, бездонне й порожнє місце. І голос — той самий, дівочий, але який лунав уже з невимовної глибини:
​«…він забрав… я не встигла…»
​Оленка з зойком відсмикнула руку, ніби обпеклася об розпечене залізо. Велес миттєво опинився поруч, підхопивши її під лікоть і не даючи впасти.
​— Що ти бачила? — швидко спитав він.
​— Її… — Оленка важко й часто дихала, притискаючи руку до грудей. — Ганусю. Хтось забрав її назад у «між». Вона не просто зникла, Велесе… Її забрали. Навмисно й безжально.
​Велес нахилився над чорним слідом на простирадлі. Він довго дивився в цю порожнечу, а потім провів долонею над чорнотою, не торкаючись її.
​— Це вже не хаотичні відголоски катастрофи, — тихо сказав він, і його обличчя стало схожим на темний граніт. — Це справжнє полювання. І полює той, хто навчився використовувати твоє магічне світло як звичайний маяк для пастки.
​Оленка повільно випросталася. Серце все ще скажено калатало в ребрах, але голос вийшов дивовижно твердим і сухим.
​— Тоді ми більше не чекаємо жодної хвилини. Завтра ми йдемо шукати спосіб відкрити шлях у «між» свідомо. Поки цей мисливець не забрав наступну душу.
​Велес підняв на неї очі. У них більше не було вагань чи утоми — лише холодна, зібрана й смертоносна рішучість.
​— Добре. Завтра.
​Вони вийшли з хати на нічне повітря. Перелякані люди розступилися перед ними в повній мовчанці. Марія безшумно плакала, уткнувшись у Степанові груди. А трохи осторонь, біля старого паркана, стояв той самий хлопець Іванко. Він дивився на Оленку своїми дивними, глибокими й порожніми очима. Коли вона порівнялася з ним, хлопець тихо, майже беззвучно прошепотів:
​— Він тепер чітко знає, як пахне твоє світло… Наступного разу він прийде значно ближче.
​Оленка завмерла й обернулася до нього.
​— Хто «він», Іванку? Кажи!
​Хлопець повільно похитав головою, і на його блідому обличчі з'явився дикий, потойбічний страх.
​— Не він… Вона. Та, що ходить у темряві з твоїм власним обличчям.
​Він розвернувся й мовчки пішов у пітьму, залишивши Оленку й Велеса стояти посеред глухої ночі з одним-єдиним моторошним розумінням:
​Полювання на них уже почалося.
І мисливець, що вийшов із безодні, носить її власне обличчя.