Розділ 7. Я більше не твоя жертва

Вони мовчали майже до самого полудня.

Після того, як Велес повернувся з гір виснаженим та знеможеним, а Оленка розповіла йому про розпачливий голос із чорної тріщини, між ними лягла важка, липка тиша. Це була не ворожість чи образа. Просто важка, гнітюча пауза двох людей, які надто добре знали ціну кожній помилці. Велес мовчки сидів біля згасаючого вогнища, повільно правив шкіряний ремінь на обладунку, хоча знівечений магією метал уже майже не піддавався звичайним інструментам. Вона тем часом поралася біля печі: варила тонкий, запашний настій із м’яти й сушених ягід, навмисне не пропонуючи йому першу чашку, як робила це зазвичай.

Коли дві глиняні чашки вже стояли на грубо збитому столі, Велес нарешті порушив цю виснажливу мовчанку.

— Я піду й перевірю ту тріщину цієї ночі, — сказав він, не піднімаючи очей від ременя. — Сам.

Оленка повільно й дуже обережно поставила дерев'яний ківш назад на стіл.

— Ні.

Він повільно підвів погляд. Його сірі, запалі очі виглядали смертельно втомленими, але в них усе ще спалахувала та давня, непохитна твердість сторожа.

— Це не тема для обговорення, Оленко. Ти вже один раз чула той голос із пітьми. Наступного разу, коли тріщина розшириться, вона може потягнути тебе сильніше. Я став набагато слабшим, це правда, але в «між» я все одно швидший і досвідченіший за тебе.

— А я вже давно не мала дитина, яку треба перелякано ховати за широку спину! — відповіла вона рівно, хоч усередині все закипало. — І я більше не носій прадавньої сили, якого треба дбайливо берегти до того самого моменту, коли прийде час перерізати горло задля порятунку світу. Я казала тобі це тоді, біля розлому. І я повторюю це зараз, прямо в очі. Я більше не твоя жертва, Велесе.

Велес повільно відклав шкіряний ремінь на коліна.

— Я ніколи не вважав тебе жертвою.

— Вважаєш! Щодня вважаєш! — Оленка обперлася стегнами об край столу й схрестила руки на грудях. — Щоразу, коли ти вирішуєш піти в ніч сам, «щоб мені було безпечніше». Щоразу, коли ти мовчиш про небезпеку, бо вважаєш, що «їй не треба знати всього». Щоразу, коли ти дивишся на мене так, ніби я тендітна кришталева ваза, яка розсиплеться від першого ж різкого слова. Це все — ставлення до жертви. Просто тепер ти її любить. І від цього мені стає тільки гірше.

Він повільно підвівся на повний зріст. Високий, плечистий, навіть у своєму тріснутому, знівеченому обладунку він заступав собою половину хати. Важка тінь від його постаті лягла на дерев’яну стіну.

— Я втратив більшу частину своєї вічної сили, щоб ти просто жила! — його голос забринів приглушеною люттю. — Я стояв на краю безодні й не підняв на тебе руку! Я вибрав тебе серед усього світу! Чого тобі ще від мене треба?!

— Щоб ти перестав усе вирішувати за мене! — випалила вона, і її голос уперше за день боляче зірвався. — Щоб коли я кажу «йдемо разом» — ти не кивав удавано, а потім підло не зникав серед ночі! Щоб коли я чую голос із тріщини — ти думав не про те, як сховати мене в колибі, а про те, як ми розберемося з цим удвох! Я не крихка, Велесе! Я разом із тобою переписала самі правила цього світу! І якщо ти цього досі не збагнув… тоді, можливо, тобі справді варто було зникнути того ранку!

Удар вийшов жорстоким, низьким і точним. Велес буквально відхилився корпусом назад, ніби вона вдарила його важким клинком просто в груди. Його щелепа міцно стиснулася, а пальці на мить згрупувалися в кулаки, після чого повільно, розтиснулися.

У колибі зависла довга, важка, густа тиша, у якій чулося лише їхнє уривчасте дихання.

— Добре, — сказав він нарешті. Його голос став значно тихішим, але в ньому з'явилася льодяна, жорстка інтонація. — Підемо разом. Без зникнень. Без мого «я сам». Але запам'ятай: якщо там, у пітьмі, щось піде не так… я все одно витягну тебе першою. Навіть якщо ти цього не захочеш. Навіть якщо ти зненавидиш мене за це на все життя. Це вже не про жертву, Оленко. Це про те, що я просто не переживу, якщо втрачу тебе вдруге.

Оленка незмипно дивилася на нього. Злість ще гарячо тремтіла під її шкірою, але вона вже змішалася з чимось значно глибшим. З утомою. Зі страхом. І з тією впертою, беззахисною ніжністю, яку вона так і не змогла в собі вбити.

— Тоді просто не втрачай, — тихо відповіла вона, опустивши плечі. — Просто йди поруч зі мною. Не попереду.

Велес повільно кивнув. Один раз. Важко й остаточно.

Вони більше не сварилися того дня. Але щось важливе між ними остаточно зрушило з місця — і вже ніколи не могло стати на попередні рейки.