РОЗДІЛ 6. Він повертається слабшим

Велес прийшов тільки під ранок, коли над горами спалахнула тонка рожева смужка світанку.

Оленка увесь цей час сиділа на дерев'яному порозі колиби, щільно загорнута в шерстяний ліжник, і незмипно дивилася, як сіріє й тускніє нічне небо. Ватра всередині хати вже давно згасла, лишивши по собі лише сивий попіл і гіркий запах диму. Вона так і не змогла заснути. Після того, як вона чула розпачливий голос із тріщини, сон здавався їй небезпечною розкішшю.

Спочатку вона відчула його повернення через тонку магічну нитку — слабкий, нерівний і переривчастий пульс. Потім долинав шелест кроків по вологій траві. Його хода була значно важчою, ніж раніше. Повільнішою. Вона позбулася тієї колишньої хижої легкості, що була притаманна йому століттями.

Він вийшов із густих смерек, коли перше холодне проміння торкнулося темних верховіть. Без каптура, із розпатланим вітром волоссям. Старий обладунок був на ньому, але виглядав дивно й моторошно — у кількох місцях міцний темний метал пішов тонкими, глибокими тріщинами, ніби по ньому вдарили чимось страшенно важким ізсередини. На лівому плечі крізь розірвану шкіру темніла свіжа, глибока подряпина, з якої крапала темна кров. Очі Велеса були запаленими й виснаженими.

Він зупинився за кілька кроків від порога, важко спираючись на дерево.

— Ти не спала, — мовив він глухим, знеможеним голосом.

— Ні. — Оленка навіть не ворухнулася, лише підняла на нього важкий погляд. — А ти знову пішов у ніч без жодного слова.

Велес мовчав кілька довгих секунд, збираючи сили. Потім повільно підійшов і опустився на холодний дерев'яний поріг поруч із нею. Не близько. На відстані витягнутої руки — ніби залишаючи між ними простір для відступу. Метал його тріснутого обладунку тихо й жалібно брязнув.

— Я відчував дивний рух у «між», — сказав він, дивлячись кудись у туманну долину. — Хотів перевірити сам, поки ти відпочивала. Але не встиг пройти далеко. Сила… вона більше не слухається мене так, як раніше. Вона сіпається. Іноді тримає купол, а іноді просто провалюється в порожнечу під ногами.

Оленка повільно повернула до нього голову. Її погляд ковзнув по глибоких тріщинах на сталі, по кривавій подряпині на плечі, по гірких зморшках біля його вуст.

— Ти став слабшим, — мовила вона. Це лунало не як докір чи догано. Це була суха, холодна констатація безжального факту. — Ти набагато слабший, ніж був тоді, коли ми стояли на краю прірви.

— Так, — він не став шукати виправдань чи прикрашати дійсність. — Коли ми разом переписали прадавні правила цього світу, частина тієї магії, що тримала мене в живих століттями, назавжди пішла в нову межу. Я більше не страж у старому, величному сенсі цього слова. Я… просто співучасник того, що ми створили. І за це довелося заплатити власною силою.

Він на мить замовк, важко переводячи подих, а потім додав значно тихіше, майже пошепки:

— Я дійсно хотів зникнути після того ранку, Оленко. Правда. Я ходив уздовж схилу й переконував себе, що так буде краще й чесніше для тебе. Ти отримала б шанс на звичайне життя. Без мене. Без цього вічного жаху й болю. — Він важко кивнув на її зап'ястя, що слабко світилося під свитою. — Але щоразу, коли наша нитка натягувалася до межі, я вертався. Навіть сьогодні… я просто не зміг піти назовсім.

Оленка відчула, як усередині її грудей знову піднімається знайома, гаряча й зла хвиля.

— Ти знову все вирішуєш за мене, — мовила вона, і її голос забринів небезпечною стальзю. — Знову ті самі старі звички. «Краще я зникну, щоб їй було легше жити». «Краще я сам піду у пітьму, щоб вона не ризикувала». Запам'ятай: я більше не твоя відповідальність, Велесе. І я не твоя безвольна жертва, яку треба рятувати від усього світу. Я сказала тобі це тоді, біля розлому. І я повторюю це зараз.

Він різко повернув до неї обличчя. У його виснажених сірих очах на мить спалахнуло щось гостре й темне — залишки колишнього прадавнього вогню.

— Я знаю! — відповів він жорстко, і в його голосі прорізалися сталеві нотки. — Я все чув! Але знати розумом і прийняти це серцем — це геть різні речі. Я століттями одноосібно вирішував долі. За цей світ. За межу між життям і смертю. За кожного, хто приходив до цих гір. Відвикнути від цього за кілька тижнів… це бісівсько важко, Оленко.

— Тоді вчися й звикай! — відрізала вона, опікаючи його прямим поглядом. — Бо якщо ти ще раз підеш геть «задля мого ж блага» і не повернешся — я все одно піду за тобою в те «між». Піду сама, без тебе. І ти це прекрасно знаєш.

Настала довга, важка тиша. Ранковий вітер приніс із гір густий запах вогкої хвої та дикого полину. Десь далеко в долині знову, перебиваючи один одного, заспівали перші півні.

Велес повільно опустив голову, розглядаючи свої важкі, скуті тріснутим металом долоні.

— Що ти бачила цієї ночі? — спитав він нарешті, коли напруга трішки спала.Його голос знову став тихим і втомленим. — Магічна нитка між нами рвалася й тріщала. Я відчував твій страх.

Оленка розповіла йому все. Коротко, без зайвих емоцій. Про чорну тріщину, що висіла просто в повітрі між смереками. Про розпачливий, дитячий голос дівчини Ганусі. Про бліду руку з брудом під нігтями, що простягалася з пітьми. І про її останні, сповнені жаху слова: «Він знову йде».

Велес слухав її нерухомо, перетворившись на темну кам'яну брилу. Коли вона закінчила, він ще довго мовчав, розглядаючи власні розрізані обладунки.

— Це не просто фантоми чи відголоски минулого, — мовив він зрештою, піднімаючи на неї важкий погляд. — Хтось дійсно прокинувся в «між». Хтось свідомий і сильний. І він уже почав полювати на тих блукальців, які намагаються вийти на наше світло. — Він важко зітхнув. — Нам доведеться йти туди, Оленко. Глибше у розлом. І набагато раніше, ніж я сподівався.

Оленка ствердно кивнула, міцніше затягнувши ліжник на плечах.

— Тоді дай мені обіцянку: більше ніколи не зникати без слова. Навіть якщо твій дурний розум казатиме тобі, що так буде краще для мене.

Велес довго й пильно дивився в її рішучі очі. Потім повільно, важко кивнув: