РОЗДІЛ 5. Голос із тріщини

Ніч прийшла тихо.

Занадто тихо як для гір, що ще зовсім нещодавно здригалися від катастрофи. Оленка лежала на твердому дерев'яному осліні, загорнута в грубий шерстяний ліжник, і незмипно дивилася на згасаючу ватру. Язики полум'я лизали почорніле каміння, кидаючи на колодчасті стіни химерні, рухливі тіні. Велес пішов на західний схил ще до того, як сонце впало за гострі вершини, — хотів перевірити, чи не відкриваються знову старі магічні рани на тілі землі. Він пообіцяв повернутися до півночі. Проте північ уже давним-давно минула, а в горах панувала лиш ляклива, мертва тиша.

Сліди на її правому зап’ясті спалахнули раптово.

Це був не біль і не звичне сухе печіння. По шкірі розлилося яскраве, майже сліпучо-біле світло. Від цього спалаху тіні в кутках колиби рвонулися вбік, ніби живі істоти. Оленка різко сіла. Серце всередині вдарило важко, боляче. Золотисто-білий пульс на руці бився в такт якомусь глухому, далекому ритму, що долинав із найглибших надр гір — ритму, якого вона раніше ніколи не чула.

Вона підвелася, швидко накинула на плечі теплу свиту, перехопила пояс із ножем і вийшла за поріг.

Полонина під сріблястим місячним сяйвом виглядала абсолютно чужою, ніби її підмінили. Трава майже не ворушилася від вітру. Повітря застигло, ставши густим і вогким. А рунічні сліди на зап’ясті тягнули її вперед — не до розлому, який вони спільними зусиллями змінили кілька днів тому, а ліворуч, у густіші, прадавні хащі, туди, де місцеві мешканці з діда-прадіда оминали кожну стежку.

Оленка йшла повільно, ступаючи безшумно. Ніж уже був у її долоні, і холодне дерево руків'я трішки заспокоювало. Кожен крок віддавався легким тремтінням у пальцях. Чим далі вона заглиблювалася між кошлаті, порослі мохом стовбури смерек, тим яскравіше й тривожніше горіли мітки. Вони пульсували, ніби кликали когось у темряві чи відповідали на далекий, прихований заклик.

І тоді вона це побачила.

Просто між двома високими старезними смереками висіла вертикальна чорна тріщина. Вона висіла не на поверхні землі — вона розривала саме повітря. Тонка, висока, наче хтось невидимим лезом розрізав тканину нічної пітьми. Краї розрізу слабко тремтіли й миготіли багряними іскрами. А зсередини… з глибокої, бездонної порожнечі долинав звук.

Голос. Жіночий голос.

Тихий, зірваний до сипоти, майже дитячий від невимовного страху й утоми.

— …допоможіть… хто-небудь…

Оленка завмерла за три кроки від тріщини. Волосся на загривку піднялося від крижаного протягу, що дихнув із чорноти.

— Хто тут? — гукнула вона, намагаючись, аби голос звучав твердо.

Голос у тріщині миттєво урвався. Настала коротка, важка пауза. А потім знову, ще розпачливіше:

— …будь ласка… я не можу знайти двері… тут так темно… і так холодно… і поруч хтось ходить…

Оленка відчула, як крижаний жах обпікає шлунок. Сліди на її руці палахкотіли тепер так потужно, що яскравим сяйвом вихоплювали з темряви шорстку кору довколишніх дерев.

— Як тебе звати? — спитала вона, ступивши ще півкроку вперед. — Кажи чіткіше!

Знову довга, страхітлива пауза, у якій чулося лише важке, перелякане дихання. Потім, уже геть слабко:

— …Гануся… я з Нижнього… я тільки за ягодами пішла на схил… а потім земля здригнулася… і все зникло…

Голос раптово захлинувся сухим кашлем. Тріщина на мить хворобливо розширилася, і крізь чорний провал Оленка побачила швидкий рух — ніби хтось із того боку з останніх сил простягнув руку. Бліду, тонку дівочу руку зі слідами засохлої грязі під нігтями.

Оленка й сама не помітила, як зробила рішучий крок ближче до небезпечної межі.

— Ганусю, слухай мене уважно! Ти мене чуєш? Я тут!

— Чую… ти так яскраво світишся… як тоді, коли мене забирало… будь ласка, не йди… не лишай мене тут…

Оленка простягнула вільну ліву руку. Вона не наважилася торкнутися самого краї тріщини, лише тримала відкриту долоню в повітрі. Золотаве світло з її зап’ястя потекло тонкою, пульсуючою ниткою вперед і м'яко торкнулося краї чорного розрізу. Тріщина сіпнулася й завібрувала, мов жива потривожена рана.

З того боку, з самої глибини темряви, хтось тихо й беззахисно заплакав.

— Я спробую тебе витягти, — мовила Оленка хрипко, відчуваючи, як піт зрошує чоло. — Але мені треба зрозуміти, як розірвати цю межу. Не відходь від мого світла! Чуєш мене? Тримайся за нього!

Голос із пітьми відповів уже ледь помітним шепотом, у якому звучав дикий, тваринний жах:

— …швидше… благаю… бо він знову повертається… він іде сюди…

Тріщина в повітрі раптово здригнулася й почала стрімко стискатися. Непроглядна чорнота всередині щільнішала, згортаючись у вузьку нитку. Голос Ганусі обірвався на півслові — так, ніби хтось із того боку важкою долонею закрив їй рота.

Оленка рвонулася вперед, намагаючись схопити бліду руку, але її пальці розтяли лише порожнє, холодне нічне повітря. Тріщини більше не було. Довкола стояв лише звичайний, осяяний місяцем ліс і глуха, байдужа тиша.

Вона стояла на колінах у траві, важко й часто дихаючи. Рунічні сліди на зап’ясті повільно гасли, повертаючись до свого звичного, теплого золотистого мерехтіння. Руки дівчини дрібно тремтіли.

Там, у тій темряві між світами, хтось ходив.

Хтось полював на тих, хто намагався вибратися до світла.

Оленка повільно опустилася нижче й притиснула гарячу долоню до мокрої від роси землі. Земля під пальцями була холодною, твердою й звичайною.

Але тепер вона знала це напевне: простір «між» не просто зберігся після їхньої битви.

У ньому з'явився хижак.