Розділ 4 .Там ще залишилися інші

Велес стояв непорушно, спершись широким плечем про шершавий стовбур дикої яблуні, і незмипно дивився вниз, у вкриту ранковим серпанком долину. Коли Оленка тихо підійшла по вологій від роси траві, він не обернувся одразу. Лише важко видихнув і мовив глухим голосом:
​— Ти була з ними.
​— Так, — вона зупинилася зовсім поруч, відчуваючи холодний подих гірського вітру. — Трое повернулося. Марія, Степан і той малий хлопець Іванко. Дивовижно… Для них у тому мовчазному небутті минуло лише кілька годин. Для нас тут — довгі, важкі тижні.
​Велес повільно кивнув. Рух давався йому важко, ніби шрами на шиї все ще пекли.
​— Я відчував це, — тихіше сказав він, розглядаючи туманні обриси села. — Відчував той самий момент, коли вони… виходили на світло. Ніби хтось невидимий з іншого боку з останніх сил тягне тонку магічну нитку.
​Оленка повільно опустилася на траву, спиравшись спиною про шорстку кору старої яблуні, і міцно підтягнула коліна до грудей.
​— Іванко перелякано сказав мені дивну річ, — мовила вона, незмипно дивившись на власні руки. — Вона мовила: «Там, у пітьмі, ще залишилися інші». І що я… що я свічуся для них. Що для тих, хто застряг у просторі між світами, такі, як ми з тобою, — наче живі маяки.
​Велес нарешті повільно обернувся до неї. Очі в нього були темнішими, глибшими й значно неспокійнішими, ніж ще сьогодні вранці.
​— Це правда, — мовив він, і в його голосі забриніла гірка важкість. — Нова межа, яку ми збудували, не знищила простір «між». Вона лише зробила його… трохи стабільнішим. І тепер ті з блукальців, хто виявився сильнішим духом, або кого занадто палко кличуть з цього боку живі, починають наосліп знаходити дорогу назад. Але не всі. Переважна більшість усе ще там, у сірій пастці.
​— Скільки їх там? — тихо, майже пошепки спитала Оленка, відчуваючи, як стискається серце.
​— Не знаю. Дуже багато, — він повільно сів поруч із нею на траву, важко, з виразним фізичним зусиллям розпрямляючи втомлені ноги. — Коли прадавня межа тріщала й рушилася під нашими ногами, вона забирала з собою не лише смертні тіла. Вона розривала саму людську присутність. А людську присутність повернути з пітьми значно важче, ніж просто відбудувати плоть.
​Оленка довго мовчала, слухаючи, як шелестить листя від гірського бризу. Потім повільно провела пальцем по рунічних слідах на зап'ясті, які злегка потеплишали.
​— Хлопець сказав ще одне, Велесе. Щось, від чого мені стало справді моторошно.Він мовив, що їх там хтось тримає. Або… або кличуть далі в глибину.
​Велес різко підняв голову. Вузькі зіниці в його сірих очах миттєво стиснулися.
​— Повтори, — зажадав він. — Що саме він сказав?
​— «Хтось їх там тримає. Або кличе далі в пітьму».
​У повітрі висла довга, тривожна пауза. Прохолодний вітер ворухнув густе листя яблуні, і десь дуже далеко, над гострими скелями, тужливо й пронизливо каркнув одинокий ворон.
​— Це вже не просто випадковий наслідок катастрофи, — нарешті промовив Велес. Його голос умить втратив утому, ставши гострим і жорстким, мов загартована сталь. — Якщо хтось свідомо утримує душі в тому «між»… це означає лише одне: простір між світами більше не порожній і не хаотичний. Хтось прадавній навчився ним керувати й користуватися.
​Оленка повернула до нього стривожене обличчя.
​— Мара? — вихопилося в неї.
​Він не відповів одразу, розглядаючи власні зранені долоні. Потім коротко й похмуро кивнув.
​— Можливо. Або хтось значно гірший за неї. Хтось набагато старіший, — він повільно провів долонею по обличчю, змиваючи лишки нічного сну. — Я став набагато слабшим, Оленко. Я все ще відчуваю межу шкірою, але більше не контролюю її володарським жестом, як раніше. Якщо там дійсно хтось почав діяти… нам доведеться йти й перевіряти це власними очима.
​— Нам? — перепитала вона, уважно спалахнувши поглядом.
​Велес глянув на неї збоку. У його сірих очах прочитувалася смертельна втома, але в них більше не було тієї холодної, мертвої порожнечі, що лякала її раніше.
​— Ти ж усе одно підеш, — сказав він із ледь помітною, гіркою усмішкою. — Навіть якщо я встану на дорозі й скажу «ні». Тоді краще нам піти разом. Принаймні так я точно буду знати, у яку нову халепу тебе знову занесло.
​Оленка тихо, майже беззвучно видихнула. Це була ще не усмішка, але щось неймовірно схоже на глибоке полегшення.
​— Добре, — прошепотіла вона. — Тоді разом.
​Вона відкрила долоню й простягнула йому руку. Він дивився на її тендітні пальці кілька секунд, ніби вагаючись, перш ніж упевнено прийняти її gesture. Їхні пальці міцно зімкнулися, і рунічні сліди на її зап'ясті миттєво відповіли коротким, м'яким і теплим спалахом магії.
​У долині вниз за схилом знову хтось голосно закричав. Цього разу — не від болю й страху. Це був крик невимовного полегшення. Чийсь жіночий голос наривчастими риданнями повторював рідне ім’я — знову і знову.
​Ще один блукалець повернувся з забуття додому.
​А десь там, у нескінченному сірому просторі між світами, сотні інших усе ще терпляче чекали на свій шанс.
​І той, хто володарював у пітьмі, можливо, вже точно знав: їхній маяк знову палахкотить світлом.