Розділ 3. Люди, яких повернуло

Оленка не підходила до хутора одразу.

Стояла між деревами ще довго, спостерігаючи. Люди внизу не розходилися. Навпаки — їх ставало більше. Хтось прибіг з сусіднього двору. Хтось вийшов з хати, тримаючись за одвірок, ніби боявся, що земля знову зникне з-під ніг. Голоси долинали уривками. Здивування. Страх. І ще щось важче — недовіра.

Вона глибоко вдихнула й пішла вниз.

Коли ступила на край вулиці, розмови обірвалися. Кілька голів обернулися в її бік. Хтось тихо хрестився. Хтось відступив на крок. Оленка звикла до цього погляду ще в перші дні після зміни межі. Тепер він був гострішим.

Серед людей стояли троє, яких усі вважали мертвими.

Тітка Марія. Її чоловік Степан. І ще молодий хлопець — Іванко, син сусідів з Верхнього. Він виглядав так само, як у день зникнення: худий, з великими очима, у порваній сорочці. Тільки очі… очі були ніби трохи порожнішими.

Марія першою її впізнала.

— Оленко… — голос зірвався. Жінка зробила крок назустріч, але чоловік утримав її за лікоть. — Ти… ти теж тут. Жива.

— Жива, — підтвердила Оленка спокійно. Підійшла ближче. Сліди на зап’ясті слабко світилися під рукавом. Вона навмисне їх не ховала. — А ви… звідки повернулися?

Степан глянув на неї важко. Не вороже. Просто важко.

— Ми не знаємо, — сказав глухо. — Пам’ятаю, як земля розкрилася. Як темрява. А потім… ніби хтось висмикнув. І ми вже стояли біля хати. Для нас минуло кілька годин. Не більше. А нам кажуть — минули тижні.

Іванко раптом підняв голову. Подивився прямо на Оленку. У його очах на мить щось блиснуло — не впізнавання. Щось глибше.

— Там ще є, — тихо сказав він. — Багато. Вони стоять і чекають. Деякі кличуть. Деякі вже не пам’ятають імен.

Тиша стала густою.

Одна зі старших жінок хрестилася дрібніше. Чоловік поруч з нею пробурмотів:

— Нечисть. Кажу ж — нечисть повернула їх. Краще б не повертала.

Оленка повільно повернула голову в його бік. Не підвищила голос.

— Вони живі. І вони ваші. Якщо не хочете — відійдіть. Але не кажіть при них «краще б не повертала».

Чоловік змовк. Відвів очі.

Марія раптом схопила Оленку за руку. Пальці були холодними й сухими.

— Ти щось знаєш, — прошепотіла. — Я бачу. Ти не здивувалася так, як усі. Скажи. Де ми були?

Оленка обережно вивільнила руку. Не грубо.

— Між, — відповіла чесно. — У просторі між старою і новою межею. Вас не вбило. Вас… відклало. А тепер частина почала повертатися.

Іванко знову заговорив. Голос був рівний, майже байдужий.

— Не частина. Краплі. Решта все ще там. І хтось їх тримає. Або кличе далі.

Він подивився на свої руки. Потім знову на Оленку.

— Ти світишся. Там, у темряві, такі як ти — як маяки. Деякі йшли на світло. Деякі тікали від нього.

Оленка відчула, як холоне потилиця.

Вона кивнула коротко.

— Ідіть додому. Їжте. Спіть. Якщо щось згадаєте — приходьте до мене. На полонину.

Марія хотіла ще щось сказати, але Степан уже тягнув її за руку. Люди повільно розступалися, пропускаючи Оленку назад до лісу. Хтось шепотів їй услід. Хтось лише мовчки проводив поглядом.

Коли вона піднялася досить високо, щоб хутір зник за деревами, ноги раптом стали важкими. Оленка сіла на повалений стовбур. Стиснула пальцями зап’ястя зі слідами.

Вони повертаються.

Не всі.

І не просто так.