РОЗДІЛ 2. Нові стежки

До полудня Оленка вже твердо знала: гори змінилися куди сильніше й глибше, ніж їм здалося першої ранкової миті.

Вона пішла з колиби сама, лишивши Велеса на ганку. Він сказав, що має обійти й перевірити старі розломи на західному схилі, але вона відчувала справжню причину. Йому потрібно було побути наодинці зі своєю новою, людською слабкістю. А їй, у свою чергу, вкрай необхідно було розібратися з тим, що саме лишилося від їхнього колишнього світу.

Стежка, якою вона ходила сотні разів із самого дитинства, через якісь кількасот кроків раптом дивно повернула.

Оленка зупинилася як укопана. Подивилася назад — там були ті самі знайомі скелі й похила галявина. Подивилася вперед. Стежка виглядала звичайною — витоптана босими ногами й копитами худоби, добре знайома до кожного каменю. Але тепер вона вела зовсім в інший бік, прорізаючи гущавину між темними смереками, яких ще вчора на цьому місці точно не було. Дерева стояли високі, кремезні, із цупкою корою, що пахла не звичною смолою й хвоєю, а чимось значно старшим. Вогким, глибоким і прадавнім.

Вона обережно ступила між німих велетнів.

Повітря навколо негайно змінилося. Воно стало щільнішим, важчим і водночас кришталево тихим. Навіть птахи, що тільки-но співали на полонині, тут лякливо мовчали. Оленка йшла повільно, не знімаючи долоні з руків'я мисливського ножа на поясі. Сліди магії на зап’ясті знову слабко запульсували — проте не від наближення небезпеки, а від дивної, майже дитячої цікавості. Ніби прадавня сила, що заснула в її жилах, теж приглядалася до цього оновленого світу.

Через чверть години плутаняни між темних стовбурів стежка несподівано вивела її на невелику сонячну галявину.

Просто посередині росло самотнє дерево.

Це була не смерека й не кремезна ялиця. Щось геть невідоме цим горам. Його стовбур — темно-сірий, майже вугільно-чорний — був абсолютно гладким, без жодного сучка чи тріщини. Масивні гілки піднімалися вгору дивовижно правильними, симетричними дугами. А листя… Дрібне листя було темно-зеленим зверху й сліпучо-сріблястим із вивороту. Коли легкий порив вітру ворухнув корону, воно задзвеніло — тихо, кришталево, майже музично.

Оленка підійшла ближче. Вона простягнула тремтячу руку, але так і не зважилася торкнутися гладкої кори. Просто стояла й заворожено дивилася.

Цього дерева точно не існувало в Картах ще тиждень тому. Вона знала кожен вилок, кожне джерело й кожен кущ у цих горах. А тепер це диво стояло тут із таким виглядом, ніби корінням сягало самого початку часів.

Вона повільно обійшла галявину по колу. З протилежного боку, прихована під сріблястими гілками, вилася ще одна стежка — вузька, напівпомітна, схожа на звірину. Вона круто вела вниз, у бік долини. Оленка, вагаючись лише мить, рушила нею.

Чим нижче вона спускалася, тим більше дивовижних змін відкривалося її очам. У двох місцях земля між камінням була суцільно вкрита низькою, оксамитовою фіолетовою травою, якої ніколи раніше не бачили в цих краях. А біля самого краю одного зі старих, тепер уже мертвих і спокійних розломів, густо розквітли дрібні білі квіти з вугільно-чорною серединкою. Вони виділяли виразний, різкий запах — так пахне чистий лід і свіжовикуваний метал.

Оленка присіла, обережно зірвала одну квітку й розтерла пелюстки між пальцями. Золоті сліди на її зап'ясті миттєво відповіли коротким, приємним сплеском тепла.

— Ти теж нове для цього світу, так? — тихо мовила вона до квітки.

Рослина, звісно ж, лишилася німою.

Дівчина йшла далі вниз ще щонайменше годину, аж поки крізь шелест дивного листя до неї не донули звуки.

Людські голоси.

Оленка миттєво завмерла й сховалася за товстим стовповиднам деревом. Обережно, наче дикий звір, виглянула з-за укриття.

На самому краю старого, напівпокинутого хутора, який ще тиждень тому стояв абсолютно порожнім і напівзруйнованим, зараз метушилися люди. Їх було небагато — п’ятеро чи шестеро. Двоє чоловіків та троє жінок у потертому селянському одязі. Вони юрмилися біля перехиленого порога крайньої хати й голосно, перебиваючи одне одного, про щось сперечалися. Одна з жінок гірко плакала, закривши обличчя руками. Чоловік поруч із нею розгублено тримав її за тремтячі плечі й знову та знову повторював:

— Та кажу ж тобі — минуло лише кілька годин! Я чітко пам’ятаю те криваве світло в небі… А потім була темрява. А коли розплющив очі — я вже просто стояв біля нашого порога!

Оленка відчула, як холодний жах миттєво скував її нутрощі.

Вона впізнала цю жінку. Це була тітка Марія з Нижнього хутора. Вона разом із чоловіком безвісти зникла в чорній безодні ще на самому початку лихоліття — більше місяця тому. Усі вважали їх мертвими.

А зараз вони стояли тут. Живі, неушкоджені. Сперечалися про розгублені години й не могли зрозуміти, чому нечисленні сусіди дивляться на них, мов на вихідців із того світу.

Оленка повільно, намагаючись не зронити жодної гілочки, відступила назад у тінь прадавнього лісу.

Світ не просто вижив після того, що вони з Велесом зробили на краю прірви.

Світ почав переписувати історію й повертати свої давні борги.

І вона поки що не мала уяви, яку ціну їм доведеться за це заплатити.