Післямова.

Коли ці тексти були написані, я зрозумів одну просту річ: минуле нікуди не зникає. Воно не стоїть за спиною — воно йде поруч. Іноді тихо, іноді нагадує про себе раптово, без попередження, запахом ранкової роси чи довгою дорогою, якою знову і знову доводиться йти подумки.

Я не намагався дати відповідь на всі запитання, які можуть виникнути у читача. Частина з них не має однозначних відповідей і сьогодні. Час не робить події ані правильнішими, ані помилковішими — він лише знімає гостроту і дозволяє дивитися на них спокійніше.

Ті люди, які з’являються на цих сторінках, не подані як герої чи лиходії. Вони були частиною свого часу, своїх обставин, своїх страхів і уявлень про порядок. Як і я сам. З роками стає очевидно: більшість рішень тоді приймалася не зі злості, а з інерції — так, як було заведено, так, як «треба».

Можливо, найважливіше, що я виніс із тих років, — це відчуття відповідальності за власний вибір. Навіть тоді, коли здається, що вибору немає. Навіть тоді, коли ти стоїш один, а решта мовчить, опустивши голови. Саме в такі моменти людина, часто не усвідомлюючи цього, визначає межі, за які більше не відступить.

Ці спогади не покликані викликати ностальгію. Вони — радше фіксація дороги: нерівної, місцями важкої, але справжньої. Дороги, якою колись ішов підліток із портфелем у руці, а згодом — доросла людина з пам’яттю, від якої не втечеш.

Якщо після прочитання у когось виникне бажання згадати власний шлях — значить, ця книга виконала свою роботу.

Усе інше — вже не в руках автора.