Розділ 4. Ніч у Ярузі.

До Яруги я дійшов уже під вечір. День згасав повільно, без різких змін, ніби не хотів закінчуватися. Хата бабки стояла трохи осторонь, нижче від дороги. Тут завжди було тихіше, ніж у селі. Навіть звуки доходили приглушені, наче спершу проходили крізь землю.

Бабка нічого не питала. Вона подивилася на мене уважно, але без здивування. Мабуть, у її житті вже було достатньо чужих і своїх мовчань, щоб не розпитувати зайвого. Вона поставила вечерю, сказала, що постелила ліжко для мене, і пішла по своїх справах. Мені цього вистачало.

Я їв повільно, без апетиту, не думаючи про смак. День залишив у тілі втому, а в голові — порожнечу. Усе важливе ніби вже сталося, а нове ще не почалося.

Коли стемніло, я ліг. У хаті було прохолодно. Знадвору долинав запах землі й осіннього повітря. Я лежав, дивився в темряву і слухав тишу. Вона була не гнітюча, а щільна, наповнена дрібними звуками: шелестом, потріскуванням, далеким гавкотом собаки. У цій тиші не хотілося говорити навіть подумки.

Думки приходили уривками. Школа. Клас. Обличчя хлопців, які не підвели голови. Голос Зої Йосипівни. Удар у вчительській. Але жодна з цих думок не затримувалася надовго. Вони проходили, як хмари, не залишаючи сліду.

Я не жалів себе. І не сердився. Мабуть, ще не вмів. Було лише відчуття, що щось важливе закінчилося — і водночас починалося інше, незрозуміле, але неминуче. Як ніч між двома днями.

Я не знав, що робитиму далі. Не складав планів. Не уявляв завтрашнього ранку. Уперше за довгий час я дозволив собі просто бути — без дороги, без школи, без обов’язку кудись йти. Ця зупинка була незвичною й тому трохи лячною.

Сон прийшов не одразу. Я кілька разів прокидався, слухав темряву, знову засинав. Здавалося, ніч розтягується, ніби дає час подумати, але не вимагає відповіді.

Вранці я прокинувся рано. Світло повільно просочувалося крізь вікно. Усе було на своїх місцях: стіни, стіл, лавка. Світ не змінився. Змінився лише я — і то не різко, а майже непомітно.

Я вийшов надвір. Повітря було свіже, земля ще тримала нічну прохолоду. Я стояв і дивився вниз, туди, де починалася дорога. Тепер вона не кликала. Вона чекала.

Того дня я ще не знав, куди піду далі. Але вже розумів, що назад — у вчорашній ранок, у звичну дорогу, у мовчазне прийняття — я не повернуся. Це розуміння було спокійним, без гучних слів. Воно просто осіло всередині.

Ніч у Ярузі нічого не вирішила за мене.

Вона лише дала тишу, в якій стало можливим почути себе.