Розділ 3. Тиша після.

Після того, як я вийшов зі школи, шум ніби залишився всередині неї. На подвір’ї було несподівано тихо. Навіть голоси дівчат, які копали картоплю, звучали приглушено, ніби здалеку. Я сказав їм кілька слів — що мене вигнали, що я більше сюди не повернуся, — і сам здивувався, як спокійно це прозвучало. Ніби йшлося не про мене.

Потім була дорога.

Я йшов тією самою стежкою, якою щоранку приходив до школи, але тепер вона була іншою. Чи, можливо, іншим був я. Кроки ставали механічними. Ноги самі знали, куди йти. Поле, ліс, яр — усе було знайоме до дрібниць, але водночас ніби віддалене, неначе я дивився на цю дорогу збоку.

У голові не було чітких думок. Не було й страху. Була порожнеча, схожа на втому, яка приходить не після фізичної роботи, а після різкого зламу. Я намагався уявити, як скажу про все татові, але кожен варіант здавався неправильним або зайвим. Слова не складалися.

Дорога додому здалася коротшою, ніж зазвичай. Можливо, тому що я її майже не помітив.

Я не пішов одразу додому. Мені потрібно було взяти ключі, а для цього — знайти тата в школі, де він працював. Коли я підійшов до будівлі, саме пролунав дзвінок — закінчився урок. Школа жила своїм звичним життям, у якому для мене вже не було місця.

Я зайшов до вчительської. Там було шумно, як завжди на перервах. Учителі розмовляли, сміялися, щось обговорювали. Мене майже ніхто не помітив — до моєї присутності там давно звикли. Тато стояв у глибині кімнати. Він побачив мене одразу.

— Ти чого так рано? — запитав голосно. — У вас відмінили уроки?

— Ні, — відповів я. — Мене вигнали зі школи.

Я дістав із портфеля особову справу й показав йому. У вчительській настала тиша. Навіть не тиша — пауза, коли всі ніби зробили вигляд, що дивляться в інший бік.

Тато підійшов повільно. Я стояв нерухомо. Коли він ударив мене по щоці, я навіть не встиг здивуватися. Голова на мить закрутилася, у вухах загуло. Потім шум у кімнаті повернувся, розмови продовжилися, наче нічого не сталося.

Він кинув ключі від хати на стіл.

— Іди, переодягнися й іди копати город.

Я мовчки забрав ключі й вийшов.

Удома я переодягнувся й пішов до Яруги. Земля була важкою, вологою. Робота — монотонна. Лопата входила в ґрунт легко, ніби земля сама хотіла, щоб її копали. Руки працювали, а голова була порожня. Фізична праця притуплювала все зайве. Увечері я вирішив не повертатися додому й залишився в бабки.

Ніч у Ярузі була тихою. Я лежав і дивився в темряву. Думки з’являлися й зникали, не затримуючись. Я не знав, що робити далі. Не будував планів. Просто чекав ранку.

Так минула субота. Потім — неділя.

Час ніби зупинився. Не було школи, не було дзвінків, не було поспіху. Була тільки тиша, в якій поступово починало вимальовуватися щось нове — не рішення, а готовність його прийняти.

У неділю ввечері я пішов додому. Чотири кілометри дороги здалися довгими. Я йшов повільно, не поспішаючи. Саме цією дорогою, серед темряви й рівного кроку, я зрозумів, що повертатися назад уже не буду — не в тому сенсі, що не повернуся до школи, а в тому, що не зможу знову мовчки прийняти чужу волю.

Коли я зайшов у хату, тато почув і прийшов до моєї кімнати.

— Що збираєшся робити? — запитав. — Підеш шукати роботу?

— Ні, — відповів я. — Завтра піду до Китайгородської школи.

Він нічого не сказав.

Цієї ночі я спав спокійно. Тиша більше не тиснула. Вона зробила свою справу.