Розділ 2. Як мене вигнали зі школи.

Субота, 20 вересня 1975 року.

Я прокинувся о п’ятій тридцять — ще до світанку. У ті роки шість навчальних днів на тиждень були звичайною справою, як і дев’ять кілометрів дороги до школи. Про це не сперечалися і не нарікали — так було просто.

Я вийшов на подвір’я босоніж, у самих трусах. Осінній ранок зустрів мене різкою прохолодою. Трава була мокра від густої роси, і холод одразу пішов угору по ногах. Небо стояло чисте, без жодної хмарини. Десь далеко на сході світлів обрій — сонце ось‑ось мало виринути з‑за горизонту.

Я зробив кілька вправ — швидше за звичкою, ніж за потребою. Потім підійшов до умивальника біля літньої кухні. Вода була крижана. Я вмився, облив тулуб до пояса, ноги до колін, розтерся рушником. Тіло прокинулося остаточно.

У літній кухні закип’ятив чайник. У хлібниці знайшлися два пиріжки — ще з тих, що два тижні тому принесла вуйна Маруся. Я з’їв їх повільно, запиваючи солодким чаєм. У такі хвилини життя здавалося простим і зрозумілим: ранок, дорога, школа — все мало свій порядок.

Годинник показував 6:27. Час іти.

У хаті вже чулися голоси — тато й мачуха прокинулися. Я швидко одягнувся, взяв портфель, зібраний ще ввечері, і, крикнувши коротке «пока», вийшов з дому.

Ми жили приблизно посередині села, тож до його краю я йшов близько двох із половиною кілометрів. По дорозі до мене приєднувалися хлопці й дівчата з десятого та дев’ятого класів. Коли вийшли з села, нас було з десяток. Попереду йшли молодші, позаду тягнулися ще кілька постатей. Такою розтягнутою вервечкою ми перетнули поле й увійшли в ліс.

У лісі хода розсипалася: хтось прискорювався, хтось відставав, хтось зупинявся біля яру, щоб перевести подих. За кілька кілометрів ми вийшли до великого яру з річкою Баговичкою внизу. По той бік починалося село Баговиця, а на краю села темніла будівля школи.

Сонце вже піднялося над лісом і гріло нам у спини. Вниз усі збігли швидко, а от угору тягнулися довго — по одному, наче караван. Коли ми наближалися до школи, на ґанку стояв Василь Григорович, учитель фізики, математики та астрономії. Він завжди говорив у ніс, гундосив і щоранку зустрічав нас однією і тією самою фразою:

— О, сонце вже встало у три коцюби, а «гурбіївські» (від назви села Врублівці, яке місцеві жителі називали Гурбіївка. прим. авт.) тягнуться, як ковбаса!

Ми мовчки проходили повз. До дзвінка залишалося кілька хвилин.

Перші два уроки — фізика й хімія — минули швидко. Я чекав третього: фізкультури. Ми мали грати у волейбол із дев’ятим «Б», і всі мої думки ще з перерви крутилися навколо волейбольного майданчика.

Пролунав дзвінок. Дівчата пішли на урок праці. Ми чекали вчителя фізкультури. Натомість до класу зайшов учитель праці з словами.

— Усі встали й пішли на шкільні ділянки копати картоплю.

— Чому зараз? У нас фізкультура, — не стримався я.

— Так розпорядився директор.

— Але ж директора сьогодні в школі немає, — я знав це напевне.

Він вийшов і за кілька хвилин повернувся із завучем — Зоєю Йосипівною. Вона зайшла різко, з підвищеним голосом:

— Хто тут не хоче копати картоплю?! Усі встали й пішли на город!

Я підвівся.

— Чому саме на фізкультурі? Чому не на математиці чи хімії? На фізкультурі ми не будемо працювати.

Я озирнувся на клас. Хлопці сиділи, опустивши голови, наче їх це не стосувалося.

— Хто не піде, того вижену зі школи! — закричала вона.

Потім подивилася просто на мене:

— А тобі, якщо не подобається, можеш іти!

— Віддайте особову справу — і я піду.

• Ах так, тоді можеш йти — і вона жбурнула ключі на стіл від кабінету директора, де в книжній шафі зберігалися особові справи учнів:

— Іди, забирай. І до побачення.

Я забрав свою справу. Характеристика й оцінки були відмінні. Замкнув кабінет директора, повернув ключі й запитав у класі:

— Хто зі мною?

Ніхто не підвівся.

Я вийшов. Зайшов до дівчат на город і повідомив, що мене вигнали зі школи, попрощався з ними. А за кілька хвилин я вже спускався в яр до річки.

Дороги додому я майже не пам’ятаю. Думав лише про одне: як сказати татові (тато працював вчителем німецької мови у Врублівецькій восьмирічній школі).

Коли я зайшов до вчительської, сказав, що мене вигнали зі школи, й показав йому особову справу, він мовчки підійшов і вдарив мене по щоці, не спитавши, за що. і кинув мені ключі від хати на стіл:

— Іди, переодягнися й іди до Яруги копати город.

Переодягнувшись, я пішов до Яруги. Переночував у бабки в Ярузі. Працював. Думав. Мовчав. Рішення прийшло в неділю ввечері дорогою додому у Врублівці.

— Що будеш робити? — спитав тато.

— Завтра піду до Китайгородської школи.

У понеділок о шостій ранку я вже йшов дванадцять кілометрів у друге село, Китайгород — туди, де мене ще пам’ятали.