23:47.
Дощ стукав у вікно, ніби хтось дуже наполегливо просився всередину.
Ліана не любила дощових вечорів. У них було щось дивне — наче світ на кілька годин ставав чужим, а тіні в кімнатах набували власного життя.
Вона потягнулася до останньої книжки на полиці.
Незнайома обкладинка.
Темно-синя, майже чорна. Жодного напису, жодного імені автора. Лише маленька срібна зірка посередині.
Ліана була впевнена, що ніколи раніше її не бачила.
Розгорнувши першу сторінку, вона завмерла.
Там було написано її ім'я.
«Ліана Морроу ніколи не вірила в долю. До тієї ночі, коли знайшла книгу, яка пам'ятала її майбутнє».
Дівчина нервово всміхнулася.
— Дуже смішно.
Вона перегорнула сторінку.
«О 23:53 у її двері постукає незнайомець. Він назветься Алексом. І попросить її не відкривати книгу до кінця».
Ліана подивилася на годинник.
23:52.
Вона повільно закрила книжку.
І саме тоді хтось постукав у двері.
Тричі.
Ліана перестала дихати.
За дверима пролунав низький чоловічий голос:
— Ліано? Я знаю, що ти там.
Пауза.
— Будь ласка, скажи, що ти ще не дочитала до кінця.
23:53.