ВСТУП

«Ми думаємо, що шукаємо правду, а насправді — просто хочемо когось, хто залишиться, коли все зникне.»

Кажуть, що війна змінює чоловіків. Так, а що вона ламає жінок – тихо, непомітно, немов вітер, що точить камінь.

          Військовий шпиталь був наповнений тишею. Як тиша після грому, крику чи бурі. Вона лишала помітний дзвін у вухах. Жінка, років тридцяти стояла біля білосніжної стіни, тримаючи в своїх маленьких спітнілих долонях медальйон. Олена мовчки дивилась на свої руки, доки по її щоках стікали маленькі краплі сліз. В голові у неї були зовсім інші картини – щасливі моменти, фото: ті, що створювалися, коли світ був простим.

            - Вам треба вийти, тут не можна знаходитися, - сказала санітарка, ледь доторкнувшись до плечей жінки.

Олена не рухалась. Вона заплаканими очима дивилась на двері палати, за якими тепер був Михайло. Вже не її. Вже не живий. Але той чоловік, якого вона так покохала. Той, хто обіцяв повернутися попри все.

          Дібравшись додому, жінка прийняла значну дозу зазпокійливих і рушила до сумки з речами. Його речами. Кожну одежинку, кожен камуфляж був притиснутий до грудей. На ній, що залишався його запах, такий рідний та теплий. Той запах, що пройшов не одну каторгу, не одне поранення, не один бій.

          Олена зібрала речі, без сліз у повній тиші: термос, блокнот, дещо з одягу і маленьку коробочку зі спогадами про нього. Більше в Києві її нічого не тримало. Останню надію, віру – вбито. Тому, вранці в її руках вже був квиток в один кінець до села – того самого, де колись жила її бабуся. Це було так давно, що зараз там в прямому сенсі не залишилось нічогенько. Та жінка і не потребувала. Вона мріяла втікти з цього міста, залишитись і зануритись в тиші, серед якої можна було б поринути у свої думки.