Розділ 2: Несподіваний дзвінок

Перші дні після того, як за Деном зачинилися двері, злилися для мене в одну суцільну, безкінечну сіру смугу. Час ніби втратив свій звичний хід — він то тягнувся безкінечно довго, то пролітав непомітно, залишаючи після себе лише пустку. Усе в цій квартирі тепер пахло тишею. Тією самою мертвою, гнітючою тишею, яка заповнювала кожен куток, кожен міліметр простору, де ще зовсім нещодавно звучали чиїсь кроки, голоси та сміх. Біль не відпускав ні на мить. Він оселився десь глибоко під ребрами, заважаючи робити глибокі вдихи, і нагадував про себе тупим, ниючим відчуттям при кожному погляді на порожню половину ліжка чи на полицю в передпокої, де більше не було його речей. 

Мої очі були абсолютно сухими. Не тому, що мені стало легше, і не тому, що емоції вщухли — просто всі сльози вже були виплакані за ту страшну ніч і божевільний день розриву. Організм ніби увімкнув режим максимального енергозбереження, заблокувавши будь-які зовнішні прояви страждання. Я годинами могла сидіти в глибокому кріслі біля вікна, загорнувшись у той самий плед, не рухаючись і просто дивлячись в одну точку на склі, по якому стікали важкі краплі дощу. В руках я тримала незмінну чашку кави з молоком, але вона давно охолола, а я навіть не помічала цього, забуваючи зробити бодай один ковток. 

Раптом кімнату прорізав різкий, уже забутий звук — екран телефону, що лежав на колінах, яскраво спалахнув. Відеодзвінок. На екрані висвітилося настільки рідне й тепле слово: «Мама». Я здригнулася, наче мене вирвали з глибокого анабіозу, і не одразу знайшла сили провести пальцем по екрану, щоб відповісти. Мені було соромно і страшно показувати їй свій розбитий стан, але приховувати щось від неї було абсолютно марно. 

Як тільки зв'язок встановився, з динаміка пролунав її голос, сповнений такої глибокої тривоги, яку може відчувати лише матір, навіть перебуваючи за сотні кілометрів: 

— Донечко, як ти? — запитала вона, уважно вдивляючись у моє обличчя через камеру. 

— Та нормально, мам… — мій голос завібрував так тихо, хрипко і безживно, що я сама його ледве впізнала. Це була автоматична відповідь, спроба сховатися за звичною маскою, але маму обдурити не вдалося. 

— Не бреши мені, Юлю, — м'яко, але твердо перебила вона. — Я ж бачу твої очі. Вони зовсім згасли. Розкажи мені, що сталося насправді. Ти ж знаєш, я поруч, я відчуваю тебе, навіть якщо між нами зараз величезна відстань. Не закривайся від мене. 

Ці слова розбили мій внутрішній блок. Весь той прес, який я тримала всередині, знову почав тиснути на горло. 

— Він пішов, мам… — видихнула я, і мої губи знову затремтіли. — Ден просто зібрав речі й пішов. Сказав, що більше не кохає, уявляєш? Так просто — повернувся з нічної зміни й перекреслив усе, що було. Але я знаю, що це брехня. Це не його рішення. Його родина — мама, бабуся — вони знову втрутилися, натиснули на його слабкі місця, і він просто зламався. А я… я не змогла більше терпіти цю його боягузливу тишу, не змогла дивитися на те, як він плаче і нічого не робить, і просто вигнала його геть. 

Мама на екрані замовкла. Вона заплющила очі й важко, глибоко зітхнула, наче пропускала весь мій біль через власне серце. Кілька секунд тривала важка пауза, а потім вона подивилася на мене з такою неймовірною гордістю і ніжністю, що мені на мить здалося, ніби вона гладить мене по голові. 

— Ти сильна, Юлю. Ти все правильно зробила, і я повністю тобі вірю, — тихо, але дуже впевнено сказала вона. — Якщо чоловік не здатний боротися за своє щастя і захистити жінку, яку називає коханою, від нападків своєї родини — він не вартий того, щоб ти через нього руйнувала себе. Але я прошу тебе, донечко: не тримай цей морок у собі. Не дозволяй йому випалити тебе зсередини. Якщо тобі важко говорити про це вголос — пиши. Виплескуй усе на папір, звільняй голову. І пам'ятай: звук мого голосу, моя любов і підтримка будуть з тобою завжди, навіть у ті хвилини, коли тобі здаватиметься, що ти залишилася зовсім одна в усьому світі. 

Я кивнула, ковтаючи клубок у горлі. Ми поговорили ще зовсім трохи, і я вимкнула дзвінок. 

Слова мами трохи зменшили ту гнітючу вагу в грудях, але серце все одно продовжувало стискатися від залишків паніки. Я знову залишилася наодинці зі своїми думками. 

Раптом тишу квартири розірвав ще один звук, який змусив мене буквально підскочити на місці — гучний, настійливий дзвінок у домофон. Я завмерла, і по тілу пробігла холодна хвиля тремтіння. Хто б це міг бути? Ден не міг повернутися, у нього не було причин дзвонити в домофон. До того ж, я зовсім нещодавно змінила квартиру, переїхала сюди, щоб почати все з чистого аркуша, і ніхто з моїх знайомих чи колег не мав цієї адреси. Я ні з ким не спілкувалася останнім часом, свідомо обірвавши всі контакти, щоб побути в повній ізоляції. 

Навшпиньках, стримуючи подих, я підійшла до стіни в передпокої й невпевнено зняла трубку. 

— Хто це? — запитала я, і мій голос помітно тремтів від страху та розгубленості. 

З динаміка пролунав знайомий, але водночас дуже далекий жіночий голос, який я зовсім не очікувала почути: 

— Юль, це я… Ната. Твоя колишня подруга. Ну, твоя одногрупниця з училища, пам'ятаєш? 

Я буквально заціпеніла, тримаючи трубку біля вуха. Ната? Моя найкраща подруга з минулого життя, з якою ми колись ділили всі секрети, але потім через якусь дурну образу та взаємне нерозуміння просто перестали спілкуватися, назавжди розійшовшись різними дорогами. Ми не бачилися й не зідзвонювалися вже кілька років.