Розділ 1

Наш сімейний альбом легко можна було б прийняти за доказ того, що щастя існує. Я часто перегортала ці сторінки, коли нікого не було вдома.

Ось ми на морі в Ніцці: тато тримає мене на плечах, мама сміється й мружиться від сонця.
Ось різдвяний ярмарок у Відні: тато поправляє мамі кашеміровий шарф, а вона тримає в руках гарячий глінтвейн, намагаючись, щоб її пальці не тремтіли в кадрі.

На всіх цих фото ми виглядаємо як сім’я, якій просто пощастило. Ідеальний кастинг всіх учасників цієї вистави.

У нашому місті батька вважали майже бездоганним. Інженер-архітектор, він проєктував парки, брав участь у реставраціях, ніколи не підвищував голос. Колеги ставили його у приклад. Люди взагалі схильні довіряти чоловікам з акуратною стрижкою та рівною поставою — це робить їх сліпими. Його завжди вітали на вулиці. І я теж йому вірила. Але вдома він був іншим.

Я пам’ятаю вечори після гостей. Тиша після їхнього відходу ставала густою, майже фізичною. У сім років я ще не вміла називати це тим, чим воно було. Просто навчилась жити між двома версіями одного й того самого чоловіка.

Лише короткий звук удару з сусідньої кімнати. А потім — спокійний голос батька. Пояснення.

Що вона “перебільшує”.
Що “знову не так зрозуміла”.
Що “сама довела”.

Ці слова звучали настільки логічно й аргументовано, що я, сидячи у своїй кімнаті і щиро вірила: мама справді винна. Я відчувала до неї легку зневагу. Чому вона не може просто стати кращою? Чому вона змушує його бути таким?

Наступного ранку — квіти. Усмішки. Ресторани. Я не одразу розуміла, що це повторюється.

Мама завжди зустрічала ці квіти першою — ще до того, як я встигала спуститися сходами. Іноді мені здавалося, що в ці ранки вона була найщасливішою за весь тиждень.

Батько любив казати, що на полюванні головне — це терпіння. Коли я була маленькою, він часто брав мене з собою. На полювання він брав тільки мене. Він учив мене чекати. Не рухатись. Помічати те, чого не бачать інші. Казав, що більшість здобичі сама себе видає, якщо достатньо довго дивитися.

Найбільше мені подобалося спостерігати. Частина про постріл завжди здавалася зайвою. Стріляти мені подобалось, але більше по мішенях.

Батько в труні виглядав так само ідеально, як завжди. На його похорони прийшло так багато людей, що спочатку мені здалося — це не про нього. Наче випадковий натовп, який зібрали в одному місці без причини. Усі ці люди з їхніми фальшивими сльозами та новими чорними пальтами. Я бачила їх уривками. Обличчя не складалися в людей — тільки окремі деталі: чорні пальта, чужі губи, рухи рук, що тягнуться до мене і зникають, не торкаючись.

Хтось щось говорив. Мені здається, це були слова співчуття, але вони проходили повз, як шум води за стіною. Людям подобаються чужі трагедії, бо вони роблять їхнє власне сіре життя трохи драматичнішим. Я ловила тільки інтонації — м’які, обережні, ніби я могла зламатися від зайвого звуку. Чиясь рука лягла мені на плече. Важка, тепла. Я не відреагувала одразу, і вона зникла так само тихо, як з’явилась.

Я не пам’ятаю, як ми дійшли до кладовища. Тільки землю під ногами — нерівну, вологу, таку, що трохи провалюється всередину з кожним кроком. Здавалося, земля під ногами дихає, ніби під шаром бруду хтось повертається на інший бік. Вона прагнула поглинути його, як і нас всіх. Але я надіялась, що навіть під двома метрами ґрунту він продовжить стежити за кожним моїм кроком.

Коли труну опускали, я не плакала. Я дивилась на мотузки і думала, що вони рухаються надто синхронно, ніби це не про смерть, а про механіку. Батько б оцінив, можливо, навіть усміхнувся б. Йому завжди подобались похорони — це ж єдине місце, де всі дотримуються дрес-коду і мовчать, коли треба.

Хтось поруч схлипнув — і цей звук чомусь був реальнішим за все інше. Він різко прорізав тишу, як доказ того, що я мала б щось відчувати. Я чекала цього всередині себе — болю, розриву, будь-якої реакції. Але там було порожньо, ніби мене тимчасово вимкнули, перевівши в режим очікування нових вказівок.

Після похорону батька в домі стало тихіше, але не так, як я очікувала. Зникли його кроки і його голос, а залишилась лише тиша. Хоча я іноді ловлю себе на тому, що думаю його голосом крізь цю тишу.

— Ти знову помилилась.

Перші тижні після похорону були найгіршими. Це була найвища форма маніпуляції з його боку — піти, не залишивши останніх відповідей.

Все перетворилося на чорно-білий фільм з поганою чіткістю. Університетські пари йшли одна за одною, перетворюючись на суцільну тишу, крізь яку я пробиралася наосліп. А потім приходила додому і навіть не включала світло, а зразу йшла до ліжка. Я довго не змінювала постільну білизну. Просто забувала.

Я почала помічати людей уривками ніби світ існував лише окремими кадрами. Тоді серед кадрів уперше чітко з'явився хлопець. Він був весь мокрий, але на вулиці не було дощу. Він тримав в руці абсолютно промоклі сторінки ніби якогось реферату. Напевне, випав на декілька секунд і застав його просто неба. Він виглядав беззахисним і дурнуватим у цій своїй намоклій одежі. Вперше за довгий час мене щось так розвеселило.

Він обернувся назад до виходу на вулицю, я була впевнена, що піде він ще раз друкувати цей реферат. Я й так ішла, тому і вирішила пройтись за ним слідом, щоб перевірити мою гіпотезу. На вулиці було мокро, як після дощу і він дійсно пішов ще раз друкувати свій реферат. Я виявилась права, як завжди.