Вступ

Йогу вона викладала вже давно.
Цілих сім років — достатньо, щоб звикнути до будь-якого руху, будь-якого подиху, будь-якого чужого тіла поруч. За цей час вона навчилася розрізняти напруження ще до того, як людина сама його усвідомлювала. Навчилася бачити страх у плечах, втому — в стегнах, невпевненість — у дрібних, майже непомітних затримках дихання.

Але колись йога була для неї зовсім не роботою.

Спочатку це був порятунок.

Після втрати все розсипалося швидко й безжально. Те, що вона вважала міцним, виявилося крихким. Те, що здавалося любов’ю, — зрадою. Вона не любила згадувати той час і рідко дозволяла собі думати про нього довше, ніж кілька секунд. У спогадах усе ще було надто багато болю — не гострого, а тягучого, як ниючий м’яз, який так і не відновився до кінця.

Тоді тіло стало її єдиною опорою.

Воно не зраджувало. Не брехало. Не зникало без пояснень. Воно просто було — день за днем, рух за рухом. Йога дала їй відчуття контролю, якого бракувало в житті. Якщо правильно поставити стопу — з’являється стійкість. Якщо вирівняти подих — зникає паніка. Якщо втримати баланс — світ хоча б на мить стає передбачуваним.

Вона вчилася заново довіряти — не людям, а собі.

Чоловіки після того періоду зникли з її життя майже непомітно. Не через драму, не через гучні обіцянки «більше ніколи», а просто тому, що не було потреби. Вона більше не шукала опори зовні. Не чекала, що хтось прийде й забере біль. Не вірила словам, поглядам, жестам, які колись здавалися важливими.

Її близькість стала іншою.
Без ризику.
Без надій.
Без болю.

У залі вона дозволяла дотик — рівно настільки, наскільки він був необхідний для практики. Чітко, професійно, без зайвого тепла. Вона навчилася відчувати межу й ніколи її не переходити. Це правило рятувало її роками.

Сім років — достатньо, щоб забути, як виглядає спонтанність.
І достатньо, щоб повірити, що так буде завжди.

Вона не вважала себе самотньою. Їй подобалася тиша вечорів, порядок у шафі, передбачуваність днів. Її життя було схоже на добре вивчену асану: складну колись, але тепер знайому до найменших деталей. У ній не було несподіванок — і саме це здавалося безпекою.

І все ж іноді, у паузі між вдихом і видихом, з’являлося щось схоже на порожнечу. Не біль — ні. Швидше відсутність. Як місце, яке колись було зайняте, а тепер просто є.

Вона навчилася не дивитися туди.

Саме тому його поява вибила її з рівноваги. Не тому, що він був красивий чи особливий. А тому, що він нічого не вимагав. Не намагався справити враження. Не вторгався. Просто був — і цього виявилося достатньо, щоб зрушити щось глибоко всередині.

Вона зловила себе на думці, яка з’явилася раптово й непрохано:
А якщо я помилялася?

Ця думка налякала більше, ніж будь-яке почуття. Бо якщо вона помилялася — значить, захист, який вона вибудовувала сім років, був не фортецею, а кліткою.