Глава 3. Ранок без нареченої.

Ранок після весілля зустрів узбережжя неприродною тишею. Над віллою висів м’який туман, ніби море саме хотіло приховати все, що сталося напередодні. Гості ще спали у своїх кімнатах, втомлені святом, яке для більшості стало приводом повеселитися — і лише для однієї людини було днем повного зникнення.

Еліс так ніхто й не шукав. Її кімната залишилася застеленою, як і була зранку. Ніхто не постукав сюди ні вдень, ні ввечері, ні тоді, коли почали гаснути вогні на терасі. Весілля закінчилося, музиканти поїхали, бармен погасив світло на барі, а наречена — зникла, непомічена так само, як була непоміченою весь останній тиждень.

Лише під ранок хтось нарешті занепокоївся — і сталося це зовсім випадково.


Аліана, подруга Ейдена, прокинулася першою. Голова трохи боліла від вина, і вона вийшла на терасу подихати морським повітрям. Нікого з гостей ще не було видно, лише прибій нагадав її про вчорашній вечір.
Вона пригадала, як сміялася з друзями біля сцени, танцювала й говорила про дрібниці. Пригадала, як Ейден щось підписував із організатором, переглядав фотографії, тиснув комусь руку. Усі були зайняті собою.

А потім, уже зараз, у холодній ранковій ясності, її раптом кольнуло одне усвідомлення:

А де наречена?

Аліана пам’ятала сукню Еліс — світлу, майже прозору, що здавалася створеною для узбережжя. Але не пам’ятала, щоб Еліс хоч раз підійшла до них після церемонії. Не пам’ятала її сміху, її голосу, навіть її присутності.

Від цього раптового розуміння всередині стало незатишно.

Вона пройшла повз столики, де ще стояли напівпорожні келихи, і окинула поглядом терасу. Жодного сліду Еліс. Не було навіть її букету — його теж ніхто не бачив у фіналі свята.

— Може, вона з Ейденом? — буркнула собі під ніс. Але й це здалося дивним. Учора наречений теж частіше зникав, ніж був поруч із майбутньою дружиною.

Неспокій почав проростати в ній.
І вперше за всю підготовку й святкування Аліана направилася саме туди, куди мала би йти найпершою — до кімнати нареченої.


Двері були незамкнені. Це здалося їй неправильним.
Усередині нікого.

Сукня, з якою вчора пообіцяли допомогти стилісти, акуратно висіла на вішаку. На столику лежала заколка, яку Еліс носила з дитинства — маленька перлина на металевій основі. Вона ніколи не виходила без неї.

Аліана доторкнулася до неї кінчиками пальців, і від цього руху в кімнаті стало ще холодніше.

— Еліс?.. — тихо покликала вона, хоч розуміла, що відповіді не буде.

Поруч стояла недоторкана скринька з подарунком від подруги, яку Аліана планувала вручити під кінець вечора. Вона забула. Просто забула.
Так само забули всі.

Від цього сором різонув її сильніше, ніж будь-який докір.


За кілька хвилин вона вже йшла по коридору до кімнати Ейдена.
Він відкрив одразу, злегка спантеличений і ще не до кінця прокинувшись.

— Аліано?.. Щось сталося?

— Еліс у своїй кімнаті немає.

Він моргнув, не сприймаючи одразу.

— Може, вийшла пройтись. Вона часто…

— Куди? — її голос став твердішим. — П’ята ранку. І… її речі. Все на місці.

Тепер Ейден остаточно прокинувся.
Його погляд змінився — став різким, тривожним.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

На кілька секунд повисла тиша.

Тиша, яка вже не була просто ранковою — тепер вона стала загрозливою.

— Добре, — сказав він, намагаючись зібратися. — Перевіримо територію. Може, вона…

Аліана не дала йому договорити:

— Ейден… ти хоч раз був поруч із нею вчора?

Він не відповів.
Його погляд відвівся сам собою.

— Ми всі її не бачили, — додала вона тихіше. — Ніхто. Весь день.

Це прозвучало, як вирок.


За пів години вся обслуга вілли вже шукала Еліс на узбережжі, у саду, біля гостьових котеджів. Ніхто не знаходив навіть натяку.
Просто зникла.

А море продовжувало спокійно бити хвилями по пісок, ніби нічого незвичного не сталося.

Лише в одному місці, далеко від головної тераси, ранковий прибій виніс на берег тонку стрічку з її сукні.

Єдиний слід.

І він лишав занадто багато питань.