Після кількох днів роботи в архівах стало помітно: Герміона й Драко занадто часто зникають разом. У бібліотеці це не лишалося таємницею — учні шепотілися, перешіптувалися, зиркали на них, коли вони виходили з-за столів у напрямку старих сховищ.
Для когось це було кумедною пліткою, для когось — приводом для обурення.
— Ти бачив? Ґрейнджер і Малфой знову разом! — прошепотів один хлопець із Рейвенкло іншому.
— Може, вони… ну, ти знаєш… — у відповідь прозвучав багатозначний смішок.
Герміона відчувала ці погляди на собі, але вперто не реагувала. Драко ж, навпаки, наче підживлювався від уваги: його посмішка ставала ще нахабнішою, коли він ловив чутки
Гаррі та Рон сиділи у вітальні Ґрифіндору. Гаррі намагався дочитати підручник із захисту від темних мистецтв, але не міг зосередитися: Рон втретє за вечір жбурнув шахову фігуру так, що та мало не впала зі столу.
— Я тобі кажу, це підозріло! — буркнув він. — Герміона проводить із Малфоєм більше часу, ніж із нами.
— Вона ж казала, що це покарання, — спокійно відповів Гаррі, хоч і сам відчував дивний неспокій. — Макґонеґел змусила їх працювати разом.
— Покарання? — Рон скривився. — А чому тоді вона так палає, коли повертається? Ніби їй не вистачає повітря.
Гаррі на хвильку замовк. Він теж помічав: Герміона стала якоюсь напруженою. З одного боку — роздратованою, з іншого — зосередженою на чомусь, про що мовчала.
— Може, вона просто сердиться на нього, — нарешті сказав він. — Ти ж знаєш, яка вона: якщо хтось робить усе неправильно, вона кипить усередині.
— Та ні, — Рон уткнувся у свої фігури. — Тут щось інше. І я це з’ясую.
Драко спускався до підземель після ще одного дня в архівах. Він був упевнений, що гуртожиток уже напівпорожній, та біля входу його зупинив знайомий голос:
— Драко, любий, — Пансі Паркінсон вийшла з тіні, схрестивши руки на грудях. — Мені здається, я бачу тебе надто часто в товаристві… дивному для справжнього слизеринця.
Він закотив очі, але не змінив вираз обличчя — байдуже й трохи зверхнє.
— І що ж ти маєш на увазі?
— О, не прикидайся, — Пансі зробила крок ближче. Її погляд був гострий, мов ніж. — Усі вже шепочуться про твої прогулянки з Ґрейнджер. У бібліотеці, в коридорах… навіть Слизерин це помітив.
Драко криво всміхнувся.
— І що ж? Яка честь, що мої походи до бібліотеки викликають такий ажіотаж.
— Це не смішно, — Пансі підвищила голос. — Ти — Малфой! Ти маєш тримати дистанцію від таких, як вона. Інакше твоє ім’я стане посміховиськом.
Його посмішка стала холоднішою.
— Моє ім’я не настільки крихке, щоб його зруйнували плітки. А тобі, Паркінсон, раджу пильнувати свої власні компанії.
Пансі стиснула губи, і в її очах промайнула образа. Але вона швидко відступила, зберігши гордість.
— Ти ще пошкодуєш, що витрачаєш час на неї, — кинула вона й розвернулася, її каблуки дзвеніли об камінь, мов удари молотка.
Драко залишився сам у тиші підземелля. Його обличчя лишалося спокійним, але десь усередині щось стислося. Чому ж ці слова не звучать такими порожніми, як раніше?
Вечір у Ґрифіндорській вітальні був гучним: хтось грав у карти, інші сперечалися через домашнє завдання. Герміона сиділа у кріслі біля каміна з книжкою, але вже хвилин десять не могла прочитати жодного рядка. Слова розпливалися, а в голові без кінця лунав голос Професорки Макґонеґел: “Вам обом треба навчитися працювати разом”.
Гаррі та Рон щось обговорювали неподалік, але час від часу кидали на неї занадто уважні погляди. Це тільки додавало тривоги.
Що я їм скажу? Що ми з Малфоєм щодня годинами просиджуємо в архівах? Що він не поводиться так, як раніше? Що його слова почали звучати… по-справжньому?
Вона стиснула книгу так сильно, що пальці побіліли.
Ні, ні, це дурниці. Він залишиться тим самим самовпевненим слизеринцем. Це все мої фантазії, втому й нерви. Я просто хочу довести, що впораюся. І що можу бути сильнішою за нього.
Та все ж у пам’яті виринали сцени: як він зосереджено перегортає старі пергаменти, як його профіль освітлює тремтливе світло лампи, як несподівано спокійним стає його голос, коли він говорить про магію, що його справді захоплює.
Раптом Рон гучно відкашлявся.
— Герміоно, ти з нами?
Вона здригнулася, закрила книжку й з силою усміхнулася.
— Так, звісно. Просто… стомилася.
Але в душі вона знала: втома тут ні до чого. Її мучив не брак сну, а запитання, на яке вона боялася знайти відповідь: Чому ж образ Драко Малфоя переслідує мене навіть у тиші Ґрифіндорської вітальні?
Кам’яні коридори Гоґвортсу були майже порожні. Герміона йшла повільно, несучи під пахвою купу книжок. Вона повернулася з бібліотеки пізніше, ніж планувала: захопилася старими записами про магічні артефакти. Її кроки відлунювали, і це трохи лякало.
Коли вона завернула за ріг, майже врізалася у когось. Книги вислизнули з рук, розлетілися по підлозі.
— Грр… — вона вже відкрила рота, щоб вибачитися, та завмерла. Перед нею стояв Драко Малфой.
— Ґрейнджер, — промовив він тихо, нахиляючись, щоб підняти одну з книжок. — Ти що, вирішила ночувати серед пилюки?
Герміона скривилася.
— Це називається навчання. Те, чим ти, мабуть, рідко займаєшся.
Він простягнув їй том і всміхнувся куточком губ.
— Я ж бачу, ти носиш за себе всю бібліотеку. Хочеш — допоможу?
— Я впораюся, — різко відповіла вона, але серце забилося швидше. Його тон був не насмішкуватим, а… майже щирим.
Вони пішли поруч вузьким коридором, обидва мовчали. Атмосфера була дивною: між ними відчувалося напруження, але не ворожість, а щось інше, невизначене. Лише коли повз пролетіла примара Сірого Ченця, Герміона знову заговорила: