Велика зала в Гоґвартсі завжди нагадувала вулик. Особливо вранці: сотні голосів зливалися в гул, який розливався під камʼяними склепіннями, перехоплюючи відлуння від зачарованої стелі. Над головою учнів пропливали хмари—осінь цього року видалася холодною та дощовою, і навіть магія не могла приховати похмурість за вікнами.
Герміона сиділа за ґрифіндорським столом між Гаррі та Джинні, відсунувши тарілку з яєчнею майже недоторканою. Гаррі жваво сперечався з Невілом про нові правила зіллєваріння, а Джинні час від часу встрягала, кепкуючи з хлопців. Лише Герміона мовчала.
Вона робила вигляд, що слухає друзів, але думками знову й знову поверталася в бібліотеку. До того моменту, коли Драко Малфой нахилився до неї через стіл і кинув слова.
«Ти боїшся, Ґрейнджер. Бо коли ти поруч зі мною—ти втрачаєш контроль».
Вона намагалася забути. Вона переконувала себе, що не повинна надавати цьому значення. Але слова продовжували звучати ніби закляття, яке не розсіюється навіть контрзакляттям.
— Ти майже не їси,— озвалася Джинні, вивчаючи її поглядом.— Герміоно, усе гаразд?
— Так,звісно.— швидко відповіла та, намагаючись посміхнутися. Але відчула, що усмішка вийшла штучною.
І саме в цю мить у дверях зали зʼявився він.
Драко Малфой ішов повільно, ніби йому байдуже до всього довкола, але кожен його крок, кожен поворот голови привертав увагу. Слизеринці одразу потіснилися, даючи йому місце, й тихо переглядалися між собою.
Герміона зустріла його очі. У грудях щось стиснулося, вона різко відвернулася, втупившись у власну чашку з гарячим чаєм. Але вона знала: він бачив.
Її пальці стиснули край столу. Лише б він не почав...Лише б сьогодні все пройшло тихо.
Та спокій у Великій залі ніколи не тривав довго.
Сніданок ішов своєю чергою. Учні сміялися, галасували, передавали один одному глечики з гарбузовим соком. Герміона майже заспокоїлася, дозволяючи гулу залу заглушити власні думки. Та раптом із боку слизеринського столу почувся голос Забіні:
— Дивно, що наші «золоті герої» досі не отримали памʼятник у центрі зали,— його голос був солодкувато-насмішкуватим.
Кілька слизеринців розсміялися. Гаррі скривився, але промовчав. Герміона вже відкрила рота, щоб попросити друзів не звертати уваги, як Рон різко піднявся.
— Замовкни, Забіні,— різко кинув він.— Хочеш я намалюю твій портрет? Вийде якраз— боягуз що ховається весь час за чужими спинами!
Слизеринський стіл знову вибухнув сміхом— тепер уже з глузування з Рона. Герміона відчула, як обличчя її друга налилося червоним.
І саме тоді до розмови втрутився він.
— Справді вражає, як твій рудий приятель знову намагається зіграти героя,—пролунав голос Малфоя, гучний і рівний.— Тільки от хоробрості йому бракує, як завжди.
Його слова зависли у повітрі, і вся зала враз затихла. Герміона відчула, як у ній щось луснуло. Вона встала, навіть не подумавши, що робить.
— Замовкни, Малфой!—крикнула вона. Її голос пролунав різко й чітко, ніби закляття.
Сотні очей звернулися до них. Гаррі спробував потягнути її за руку, але Герміона зрушила з місця.
Малфой піднявся зі свого місця. Його рухи були неквапливими, майже холоднокровними, але очі світилися тим дивним вогнем, який вона вже бачила в бібліотеці.
— Я бачу, Ґрейнджер,— промовив він тихо, але так, що чули всі,— Ти все ще переконана, що можеш командувати.
У залі пролунав шепіт. Хтось хихотів, хтось завмер, чекаючи продовження.
Герміона відчула, як серце бʼється десь у горлі. Але відступати вона не збиралась.
— Я просто не терплю, коли принижують моїх друзів,— відповіла вона рівним голосом, хоча всередині все клекотіло.— А ти, Малфой, останній, хто має право говорити про хоробрість.
У Великій залі здійнявся гул.
Гул у залі зростав, немов хвиля перед бурею. Сотні очей спостерігали, як Ґрейнджер і Малфой стоять обличчям до обличчя, мов два дуелянти перед поєдинком.
— О, яка сміливість,— протягнув Драко, його усмішка була крижаною.— Маленька всезнайка стала захисницею. Скажи, Ґрейнджер, як це—відчувати, що всі твої друзі досі живі лише завдяки Поттеру?
Ці слова були ударом у саме серце. Герміона відчула, як кров прилила до обличчя. За спиною хтось вигукнув «Ого!», а Гаррі стиснув кулаки так, що побіліли пальці.
— Замовкни, Малфой!—голос Герміони зірвався, але від того став ще сильнішим.— Ти навіть уявлення не маєш, що таке справжня відвага. Бо коли ми боролися—ховався, як боягуз!
У залі зчинився шум. Ґрифіндорці підбадьорливо загомоніли, слизеринці загуділи у відповідь.
Драко зробив крок уперед, його сірі очі блищали, наче лезо клинка.
— А ти, Ґрейнджер, завжди була лише тінню. Тінню Поттера. Тінню війни. І без нього—ти ніхто.
Цей удар був гострішим. Герміона відчула, як їй важко дихати, але сила гніву не дозволила впасти духом. Вона підняла голову й вигукнула:
— Краще бути тінню, ніж ганьбою власного імені, Малфой!
На мить у залі запала мертва тиша. Драко зблід, його губи стиснулися в тонку лінію. Вперше Герміона побачила, що її слова справді його зачепили.
— Обережніше, Ґрейнджер,— сказав він майже пошепки, але кожне слово було, як удар батога.— Твої слова можуть коштувати тобі більше, ніж ти думаєш.
Він різко вихопив паличку.
Учні зойкнули. Дехто відсунувся від столів, ніби передчуваючи дуель.
Герміона інстинктивно теж потягнулася до своєї палички. Її рука тремтіла, але очі горіли рішучістю.
Велика зала завмерла. Дві постаті стояли, готові випустити закляття просто посеред сніданку.
І саме в цей момент важкі двері відчинилися — і голос, від якого хололо всередині навіть у найсміливіших, пролунав над головами.
— Що тут відбувається?
Двері грюкнули так, що відлуння прокотилося по стінах. На порозі стояла професор Макгонеґл. Її погляд був холодним, мов крига, і навіть хмари на зачарованій стелі завмерли.
— Я повторюю,— її голос пролунав грізно й урочисто.— Що тут відбувається?